Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Запоріжжя (до 1921 року — Олександрівськ) — місто обласного підпоряд­кування, адміністративний, економічний і культурний центр Запорізької області. Розташоване по обох берегах Дніпра, там, де його річище розді­лене легендарним островом Хортицею на два — Старе й Нове. Значний транспортний вузол. На його околицях розташовано шість залізничних станцій, порт на озері ім. Леніна, пристань на Дніпрі, два автомобільні вокзали, аеропорт. На східній око­лиці міста проходить автомагістраль Москва—Сімферополь. Населення — понад 658 тис.

Територія, на якій розташоване сучасне Запоріжжя, що налічує 0,26 тис. кв. км, була місцем проживання людей ще в глибоку давнину. Про це свідчать численні архео­логічні пам'ятки. На північній околиці міста виявлено кам'яні знаряддя праці доби пізнього палеоліту (понад 15 тис. років тому). Два поселення доби раннього неоліту (VI тисячоліття до н. е.) досліджені в районі Дніпрогесу. На островах Середньому Стогу і Дурній Скелі, а також в урочищі Сагайдачному виявлено поховання та посе­лення доби бронзи (III—II тисячоліття до н. є.). В місті Запоріжжі, в колиш­ньому селі Вознесенці, знайдено форми для відливання бронзових речей доби піз­ньої бронзи (початок І тисячоліття до н. е.).

Територія міста заселялася і в скіфські та сарматські часи. Біля будинку управ­ління Дніпроенерго виявлено понад ЗО скіфських поховань (IV ст. до н. є.); шість сарматських курганів (II ст. до н. е.— II ст. н. е.) розкопано поблизу телевізійної вишки та школи № 68.

На двох ранньослов'янських могильниках черняхівської культури, досліджених на території міста та на о. Хортиці, знайдено кілька поховань. Великий інтерес ста­новить пам'ятка VIII ст. н. е., т. зв. Вознесенський скарб. В центрі чотирикутного майданчика, огородженого кам'яною викладкою, була невелика яма, заповнена предметами озброєння та кінського спорядження. Серед них обпалені вогнем понад

5 156 1400 золотих і срібних речей, зокрема срібні фігури орла (вага 1 кг) та лева. Все це було проткнуто трьома залізними мечами.

Територія Запоріжжя ще густіше заселялась у давньоруські часи (IX—XIII ст. ст.). Слов'янські торгові каравани часто зупинялися тут після переходу через дніпровські пороги. Поблизу Дніпрогесу на площі 5 десятин виявлено залишки 57 сло­в'янських жител. Тут же знайдено частину залізної кольчуги, бойову сокиру, на­конечник списа. Неодноразово о. Хортиця ставав форпостом героїчної боротьби сло­в'ян проти грабіжників. На лівому березі Дніпра з дна ріки здобуто п'ять мечів (X ст.). Гадають, що вони були пов'язані з загибеллю у 972 році київського князя Святослава в бою з кочівниками. Про перебування тут половців у XI—XII ст. ст. свідчать також кам'яні баби, що збереглися на території міста. У 1103 році київ­ські князі збирали на о. Хортиці і поблизу неї озброєні дружини, щоб вирушити на половців.

Звідси ж руські дружини виступали і на битву з татарами, що відбулась 1223 року на річці Калці.

Вважають, що переважна більшість слов'янського населення залишила згадану південну територію лише після встановлення тут кривавого монголо-татарського іга в XIII ст. Колишню грецьку переправу на Дніпрі—Крарійську, про яку в X ст. зга­дує у своїй праці «Про управління імперією» Костянтин Багрянородний, захопили татари і назвали Кічкаською. Зараз тут розлилося озеро ім. Леніна.

Протягом XV—XVIII ст. ст. на землях, що за порогами Дніпра, повновладними господарями були запорізькі козаки — грізна збройна сила в боротьбі проти татаро- турецьких загарбників і могутня опора українського народу в боротьбі проти фео­дального гніту. Одним з перших осередків збирання на півдні втікачів-кріпаків та формування запорізького козацтва став острів Хортиця — своєрідна природна фор­теця.

Виникнення міста пов'язане з будівництвом Дніпровської укріпленої лінії, що простягалася між річками Дніпром і Бердою. Одну з семи фортець, закладену наприкінці серпня 1770 року в гирлі річки Московки на честь командуючого 1-ю армією князя О. Голіцина, назвали Олександрівською. Будувати цю фортецю 17(26) серпня 1770 року прибув батальйон солдатів, а також робітників — «лопатників» з сім'ями та обозом. Розмістились вони у т. зв. московському редуті, спору­дженому у 1736 року царським генералом Мініхом. Оскільки місце розташування фортеці виявилося невдалим, 1771 року роботи по її створенню припинились. Нову, меншу за розмірами фортецю, побудували за 1,5 км на північний захід від першої. У землянках і хатах-мазанках під соломою та очеретом і жили перші поселенці.

Перші десятиліття населений пункт зростав повільно: через 25 років тут налі­чувалося: всього 78 дворів і 395 жителів. Економічний розвиток краю гальмували війни з Туреччиною, які важким тягарем лягали на плечі трудящого населення, ча­сті спалахи епідемій, що косили людей. Так, у 1772 році тут лютувала чума, тому ка­рантин проіснував до 1791 року. Після ліквідації Січі 1775 року чимало запорізьких козаків оселилося поблизу фортеці, заснувавши передмістя — Карантинку. Насе­лення займалося скотарством, рибальством, полюванням, землеробством та город­ництвом. Розвивалися ремесла і дрібна торгівля. Більш заможні поселенці чумаку­вали. Вже тоді діяв примітивний завод по випалюванню вапна на річці Кушугумі та гранітні кар'єри на річках Московці і Конці. 1785 року фортецю перетворено на посад. Тут було створено ра­тушу.