Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

бруківку та зелені насадження. У грудні 1910 року будинки іменитих дворян, купців та державні установи дістали електрику. Освітили електричними ліхтарями і перехрестя центральних вулиць. Було розбито два невеликі парки загальною площею 3,5 десятини. Але це впорядку­вання аж ніяк не торкнулося робітничих кварталів. Тут, як і багато років до цього, стояли обдерті хатини, лише окремі з них були вкриті черепицею чи бляхою, пере­важна ж більшість — під очеретяними й солом'яними стріхами. Освітлення й бруку­вання цих вулиць власті

Місто не мало каналізації, діяв санітарний гужовий транспорт, вигребні ями досягали ЗО метрів глибини, нечистоти сягали ґрунтових вод, заражали їх і поро­джували всілякі хвороби, у т. ч. епідемії холери. Воду мешканці брали з Дніпра і його приток. Лише в 1894—1900 рр. підприємець Лізов спорудив десятикілометровий міський водогін. Воду качали з досить забрудненої притоки Дніпра — Московки.

Але її не вистачало навіть для центру. Тому брати Любиві, за допомогою ручного пожежного насосу, додатково качали з Московки воду (без будь-якого очищення) у велику діжку, встановлену на центральній площі міста (тепер площа Свободи). Звідти візники розвозили її по дворах. Тільки в 1914 році неподалік від пристані спорудили насосну станцію, на центральних вулицях проклали ще 5 км водопроводу. В центрі міста розміщувалися торгові ряди, де налічувалось ЗО шинків, чайних, їдалень, чимало ларків і лавок.

1913 року в місті було дві невеликі лікарні для залізничників, повітова земська, загальноміська, лікарня єврейської общини та одна приватна, які разом з бараками для заразних хворих мали 250 ліжок. Діяло 5 аптек та 10 аптекарських магазинів. Населення повіту і міста обслуговувало 25 лікарів, 62 фельдшери і акушерки.

Нелегко було в дореволюційний час здобувати освіту дітям трудящих. До по­чатку XX ст. у місті, крім повітового початкового двокласного училища, церковно­парафіяльної, початкових єврейської та кількох німецьких меннонітських шкіл, існувало тільки три земські однокласні училища. Дворяни, буржуазія та чиновники посилали своїх дітей до губернського центру в гімназію чи реальне училище, або да­вали дітям домашню освіту. Протягом перших десяти років XX ст. справа з освітою дещо поліпшилась. Для підприємств сільськогосподарського машинобудування міста потрібні були кваліфіковані майстри та інші технічні кадри. Тому в 1900 році від­крилося механіко-технічне училище, яке готувало фахівців середньої кваліфікації. Училище ввійшло в історію міста як одне з вогнищ соціал-демократичного руху. 1904 року вступив до нього молодий В. Я. Чубар, згодом — один з видатних партійних і радянських діячів України.

У серпні 1903 року розпочало роботу училище глухонімих, назване на честь цариці — Маріїнським. З 1910 року воно стало великим на той час комбінатом, гос­подарство якого велось на 100 десятинах землі, виділених міською управою. Крім школи-інтернату, тут був невеликий завод сільськогосподарських машин і знарядь , друкарня, фруктовий сад, плантація троянд для виробу ефірних масел, біологічна станція, пасіка, молочно-товарна ферма, пташник тощо. Ініціатором і керівником будівництва цієї школи був голова Олександрівської міської управи Ф. Ф. Мовчановський. Міністерство освіти Росії відмовилося взяти училище глухонімих на державне утримання, як «явище антипедагогічне — чисто комерційне». Посилення реакції дало змогу урядові ліквідувати в 1907 році Олександрівське попечительство, а Ф. Ф. Мовчановського ув'язнити, вигадавши для цього неіснуючі причини. Маріїнське училище глухонімих було широко відоме як кузня сурдопедагогів. Багато з них пізніше відзначилося високою майстерністю виховання і навчання. Це передусім І. О. Соколяцський, згодом відомий учений, професор, який вже при Радянській владі, в 20—30-і роки, заснував у Харкові науково-дослідний інститут для сліпоглу­хонімих дітей, А. А. Мальцев, П. Г. Гуслистий, його дружина П. Л. Гуслиста, які в наш час є авторами підручників та посібників для глухонімих.

Напередодні Великого Жовтня в місті працювали 26 початкових шкіл і 2 вище-початкові училища, 5 середніх шкіл (3 гімназії, комерційне та реальне училища). Крім того, учительська семінарія мала 97 учнів та в трьох нижчих професійних шко­лах вчилося 192 учні. В усіх цих закладах працювало 292 вчителі. Все ж, незважаючи на деяке поліпшення, за переписом 1917 року, близько 40 проц. населення було неписьменним.

Убогою була і т. зв. офіційна культура міста. До початку XX ст. ні театру, ні  клубів, ні бібліотек, ні кіно у місті не було. Зате діяло 7 соборів і церков, костьол, кірха, 3 синагоги. Єдиний убогий скверик, який прикрашався павільйоном «Ротон­да», був місцем, де «різались» у карти представники місцевої знаті та відтанцьовували «баришні» і «кавалери» під оркестр, що складався з контрабаса і 3—4 скрипок. Роз­вагою влітку були заїжджий цирк, карусель, де у святкові дні грала шарманка. На центральній площі — Качельній міщани розважалися на гойдалці. Тільки у пер­шому десятилітті з'явилися Народний будинок, театр Войтоловського, ілюзіони «Лотос», «Модерн» і «Чари», 7 маленьких приватних друкарень, в одній з яких з квітня 1910 року друкувалась щоденна міська газета «Александровские новости». Театр, трохи більше як на сто глядачів, не мав своєї трупи. Тут зрідка виступали заїжджі артисти. Приміщення кінотеатрів були тісними і нагадували сараї або бараки. Біб­ліотека ім. О. С. Пушкіна обслуговувала читачів за плату і була укомплектована переважно пригодницькою і релігійною літературою.

Занепад культури в роки столипінської реакції позначився і на м. Олександ­рівську. Всі культурно-освітні заклади міста, за свідченням дирекції комерційного училища, збуджували емоції «самого низького характеру». Щоб відвернути молодь від питань соціальних, її навертали на т. зв. сексуальні проблеми.