Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Приазовське (до 1935 р.— Покровка Друга) — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташоване за 135 км від Запоріжжя на автошляху Ростов—Одеса—Рені. До найближчої залізничної станції Мелітополь Придніпровської залізниці 26 км. Населення 5,7 тис. чоловік. Селищній Раді під­порядковані населені пункти Білорічанське, Вишневе, Гамівка, Новоіванівка і Таврійське.

Приазовське — центр району, площа якого 1,9 тис. кв. км, населення — 42,2 тис. чоловік (у т. ч. міського — 9,4 тис., сільського — 32,8 тис.). В районі 58 населених пунктів, підпорядкованих 2 селищним і 13 сільським Радам; 24 кол­госпи, 2 радгоспи, 145,5 тис. га орної землі; 6 підприємств, 3 будівельні організації, 53 школи, 44 будинки культури і клуби.

Закріплена за общиною земля (11,7 тис. десятин) періодично переділялася. До 1878 року її ділили лише на 908 ревізьких душ (згідно X перепису 1858 року), хоч насправді чоловічого населення в селі було вдвічі більше. Між селянами весь час точилися суперечки про те, як ділити землю, і лише 23 липня 1878 року сіль­ська сходка вирішила ділити на наявні душі чоловічої статі по 6,5 десятини вже з толокою.

Село швидко зростало за рахунок природного приросту населення та нових переселенців, і земельні наділи подрібнювалися. Тому сільська община в середині 80-х років XIX ст. взяла з торгів в оренду кілька великих державних ділянок землі (загальною площею понад 2 тис. десятин), і при черговому переділі додала на душу ще по 1 десятині. Отже середній земельний наділ на наявну чоловічу душу у 1884 році становив 7,5 десятини з присадибною ділянкою.

Через 6 років після поселення селяни викуповували землю в казни. Платили вони за десятину по 1,3 крб. з розстрочкою на 49 років. Разор з державними, гу­бернськими, земськими, мирськими та іншими податками, з кожної ревізької душі брали по 16,5 крб. за рік.

Протягом кількох пореформених років віками незаймані степи навколо села були розорані. Покровка Друга в ці роки швидко зростала і незабаром стала одним з ве­ликих волосних центрів Бердянського повіту. За переписом 1886 року тут налічу­валося 582 двори, проживало 3,6 тис. населення. 90 дворів — 450 жителів — торговці, ремісники та ін. не були членами сільської общини, тому не мали наділь­ної землі. У селі працював цегельний завод, десять вітряків, поштова станція, декілька крамниць промислових і продуктових товарів та 7 шинків; регулярно, два рази на рік, відбувалися ярмарки. Хліб та інші сільськогосподарські продукти вивози­лися заможнимі селянами для продажу в Мелітополь, Цареводарівку (нині Ботєве), у Бердянськ, звідки експортувалися за кордон. За майновим станом склад населення був неоднорідним. З 492 дворів 19 не мали посівів, 28 — засівали по 5 десятин, 20 господарств — від 5 до 10 десятин, отже, 34 проц. дворів, що мали близько 10 десятин надільної землі кожний, половину якої здавали в оренду, становили бідняцьку групу. Дві третини з них не мали корів, тягла й інвентаря, землю обробляли супрягою, чи наймом вже після того, як з польовими роботами управилися заможні селяни. Середняки (близько 40 проц.) теж здавали частину землі в оренду або вдавалися до супряги і найму. Частина їх розорялася й поповнювала ряди сільської бідноти.

Верховодили в селі куркулі. їх налічувалося 132 господарства, 5 господарств з них — крім надільної землі — володіли іце й 550 десятинами купленої. Вони мали багато робочої худоби, плуги, букери, косарки, жниварки; використовували ро­бочу силу— близько 100 наймитів.

Село й далі зростало й наприкінці XIX ст. вже мало понад 800 дворів. Поглиби­лось класове розшарування. Із загальної кількості господарств 180 були бідняцькими, 350 — середняцькими, 280 — куркульськими Багатії засівали від 40 до 300 десятин кожен. На початку XX ст. вони скупили й орендували велику кількість общинної землі, широко застосовуючи кінні та парові молотарки, локомобілі та інші сільськогосподарські машини. Наймитів-односельчан вони експлуатували протягом усього року, а під час весняних і осінніх польових робіт наймали, крім того, сезонних робітників, заробітна плата яких не перевищувала 10 крб. на мі­сяць. (Для порівняння варто відзначити, що середня заробітна плата робітника-металіста на початку XX ст. становила 28,4 крб. на місяць).

Під час столипінської аграрної реформи понад 100 бідняцьких дворів продали свої наділи. Частина селян виїхала до промислових міст поповнивши лави робіт­ників, інші переселилися до Сибіру. Куркулі, широко використовуючи допомогу і підтримку т. зв. Селянського земельного банку і повітової землевпорядної комісії, скуповували землю і так розбагатіли, що за розмірами землекористування, кіль­кістю техніки і експлуатованої робочої сили наближались до поміщиків — влас­ників економій.