Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Чернігівка — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташована на західному відрозі Приазовської височини, в долині річки Токмака та її притоки Сисикулака, за 150 км на південний схід від Запоріжжя. До залізнич­ної станції Верхній Токмак — 9 км. Населення — 7400 чоловік. Селищній Раді під» порядковані населені пункти Верхній Токмак Перший і Верхній Токмак Другий, Зубів, Котлярівка, Могиляни, Пірчине, Чернігово-Токмачанськ.

Чернігівка — центр району, площа якого 1,2 тис. кв. км, населення 28,2 тис, чоловік (в т. ч. міського — 7,4 тис., сільського — 20,8 тис.). В районі 45 населених пунктів, підпорядкованих селищній та 9 сільським Радам; 11 колгоспів, 2 радгоспи, 91,3 тис. га орної землі; 6 підприємств, 3 будівельні організації, 36 шкіл, 45 будинків культури і клубів.

Чернігівка виявилася на поштовому шляху, що вів од Мелітополя через Великий Токмак до Таганрога і далі підходив до кавказького тракту. Через село пролягав також шлях від Оріхова до гирла річки Верди, де тоді була пристань. Отже вигідне географічне положення сприяло швидкому зростанню Чернігівки, У 1838 році тут уже налічувалось 656 дворів, діяв 31 вітряк, водяний млин.

До середини XIX ст. селяни розводили, головним чином, велику рогату худобу та овець, реалізуючи продукцію тваринництва на ринках Мелітополя та місцевих ярмарках. В ті роки хліборобство мало ще другорядне значення, зерно вирощували здебільшого для власних потреб.

На початку 50-х років внаслідок швидкого зростання населення Чернігівки землекористування селян обмежили 15 десятинами наділу на ревізьку душу. Решта приписаної до Чернігівки землі відрізалась як «зайва», щоправда, її дозволялося використовувати під сінокіс та пасовиська, але розорювати заборонялось.

В 40-х роках XIX ст. чернігівці почали виходити з села на хутори, кількість яких внаслідок переселення ногайців до Туреччини швидко зростала. Окремі хуто­ряни майже повністю відмежувались від села і створили самостійні поземельні общини: Стульневе, Бегім Чокрак, Верхній Токмак і Зубів. У 1862 році на приписа­ній до Чернігівки «зайвій» землі полтавські переселенці заснували села Новополтавку та Семенівку.

Чернігівці користувались землею на общинних засадах. При відмежуванні від общин «зайвої» землі жителі нижньої частини села відокремились від верхньої і створили нову поземельну общину. У 1854 році в селі відбувся перший переділ землі з розрахунку 8 десятин на ревізьку душу. Решта землі відійшла під толоку.

Після першого земельного переділу верхня земельна община, щоб зручніше ко­ристуватися землею, розділилася на дві. Отже, з 1873 року в селі існували три само­стійні земельні общини: Токмачанська, Низянська та Сисикулацька. За ними

За ними числи­лось 19,7 тис. десятин землі, включаючи і непридатну для обробітку.

Напередодні реформи 1861 року Чернігівка була великим селом, у якому налі­чувалось понад 700 дворів, де проживало близько 5 тис. жителів.

Напередодні реформи 1861 року Чернігівка була великим селом, у якому налі­чувалось понад 700 дворів, де проживало близько 5 тис. жителів. Ніякої медичної допомоги населення не мало. Тому різні пошесні хвороби були постійними супут­никами селянського життя. Протягом 50 років після заснування села тут не було жодної школи. Перше церковнопарафіяльне училище відкрилося у 1833 році. Грамоті 70 дітей навчали вчитель та сільський священик.

Розвиток капіталізму в Росії, бурхливе зростання промислових міст у післяреформений час збільшили попит на сільськогосподарську продукцію, насамперед на хліб. У Чернігівці тваринництво теж втратило провідне значення, а виробництво товарної пшениці стало панівним. У зв'язку з цим земля набула великої цінності, особливо коли на т. зв. зайву землю прийшли нові поселенці. Кількість толоки значно зменшилася. Почались суперечки за кожний клапоть землі, справа доходила до бі­йок, судів. Інтенсивне зростання населення спричинило значне зменшення наділів, якими з 1873 року наділялися наявні чоловічі душі. Якщо 1865 року в Черні­гівці було 732 двори, в яких проживало 2636 ревізьких душ, то через 15—20 років кількість дворів зросла до 1148, а наявного чоловічого населення — до 4205. В на­ступні роки земельний наділ на наявну душу зменшився до 4 десятшт. І це при тому, що за переписом 1886 року в Чернігівці проживало 8187 чоловік, з яких 479 (86 дво­рів) стороннього, тобто не приписаного до земельних общин населення, яке права на надільну землю не мало.