Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Водяне — село, центр сільської Ради, розташоване на лівому березі Кахов­ського водоймища за 5 км на схід від районного центру м. Кам'янки-Дніпровської. Відстань до найближчої залізничної, станції Нікополь, що на протилежному березі водоймища — 12 км. Населення — 7410 чоловік. Сільській Раді підпорядковано також с. Петровське.

На території сучасного села людина жила з найдавніших часів. Про це свідчать виявлені тут рештки трьох поселень і близько десяти курганів

До XVIII століття ця місцевість лишалася майже незаселеною. Понад Дніпром тяглися просторі луки та багаті на рибу плавні й лимани. Часто сюди з Приазов'я заходили .ногайські татари-кочівники і робили варварські набіги на ..українські слободи й села. Запоріжці виставляли тут свої дозори, між козаками та кочівника­ми відбувалися криваві сутички.

Наприкінці XVIII століття тут пролягав торговий шлях з північних губерній Росії на Перекоп і Крим. З 1780 року в місці, де шлях перетинав Дніпро, почали се­литися втікачі-кріпаки з північних губерній, солдати-дизертири, козаки, різного роду «відступники», сектанти-духобори. Вони утворили кілька хуторів, розташованих поблизу один одного на лівому березі Дніпра. Хутори незабаром злилися в слобідку. У 1783 році до слобідки прибула велика група вихідців з села Водяного Єлисаветградського повіту Катеринославського намісництва та інших сіл Катеринославщини. Це були кріпаки, яких царський вельможа Потьомкін продав казні для заселення Таврії. За найменуванням місця попереднього проживання більшості селян слобода дістала назву Водяна. Невдовзі вона перетворилася на чимале село, де 1800 року на­лічувалося понад 200 дворів.

Жителі Водяного займалися хліборобством і скотарством. Селяни одержали наділи по 15 десятин на ревізьку душу. Але нові переселенці одержували наполовину менші наділи. Землю здебільшого обробляли примітивними знаряддями: сохами, ралами, дерев'яними боронами. Сприятливі умови для розвитку тваринництва пов­ною мірою не використовувалися, бо селяни не мали коштів на придбання худоби. Щоб прогодувати свої сім'ї, водянці рибалили, кустарювали й чумакували. Багато селян займалося візникуванням — возили хліб до Мелітополя і Бердянська, а звід­ти — ліс, цеглу, рибу та сіль. Досить розвинутим було гончарне виробництво, яким у 1825 році займалися 52 родини. Великими хурами, навантаженими глечиками, макітрами, мисками, іграшками, розвозили ці вироби по селах Таврії і Катеринослав­щини.

Село інтенсивно зростало. В середині XIX ст. у Водяному вже налічувалось близько 515 дворів, проживало понад 3 тис. чоловік. Село забудовувалося без плану» мало криві брудні вулички. Виділялися лише кілька куркульських вітряків, церк­ва та шинок.

З 40-х років XIX ст. в селі існувало церковнопарафіяльне училище, яке відві­дували 40 учнів; 1859 року відкрилося початкове однокласне училище міністерства державного майна, перетворене пізніше на земську початкову школу.. Навчалися тут лише діти заможних селян, а близько 800 дітей шкільного віку залишалися поза школою.

Після реформи 1861 року селяни Водяного відмовилися вносити викупні платежі за землю і вимагали переселення їх на вільні землі. Суперечки тривали кілька років, аж доки міністр внутрішніх справ не  дав  губернаторові  вказівку  силою  примусити  водянців підкоритися.

Розвиток капіталістичних відносин поглибив класове розшарування в селі. За даними перепису 1884 року, в Водяному налічувалося 868 дворів, проживало 5046 чоловік. 20 родин не були приписані до общини і права на надільну землю не мали. Таким правом користувалися тільки 1698 ревізьких душ, Земля розподілялася між господарствами нерівномірно — від 7 до 18 десятин. Через відсутність тягла та інвентаря багато сімей частково або повністю здавали свої наділи в оренду сільським багатіям, самі ж йшли в найми. 95 дворів були безпосівними, 138 господарств засі­вали до 5 десятин, 243 — до 10 десятин посівів. Отже, 56 проц. усіх господарств Водя­ного були бідняцькими. Три чверті з них не мали ніякого сільськогосподарського реманенту, третина — тягла.

Третину господарств села становили середняки. Але кожне трете з них вдавалося до супряги чи найму тягла та реманенту і потрапляло в кабалу до заможних сусідів.

Понад 70 господарств багатіїв зосередили в своїх руках виробництво товарного хліба та іншої сільськогосподарської продукції. Інтенсивно розвивалася торгівля. В селі щороку відбувалися два ярмарки. У 1879 році тут продано товарів на 3,5 тис. крб. У 1884 році звідси через Малознам'янську пристань відправлено 101 тис. пудів пшениці, 272 тис. пудів жита, 140 тис. пудів ячменю, а в 1885 році — понад мільйон пудів зерна.

Наприкінці XIX ст. класове розшарування села посилилося. Зріс процент гли­тайських господарств. Економічний гніт посилювався політичним безправ'ям бід­ноти. У Водянській общині верховодили куркулі. За несплату податків, непокору, «винних» шмагали різками, без суду кидали до в'язниці. Все це викликало незадо­волення бідноти. Грізного 1905 року в маєтках навколишніх поміщиків почалися пожежі, горіли млини і водянських куркулів. У селянських заворушеннях активну участь брали селяни Водяного Н. М. Покутній, А. В. Чорний, М. І. Маляренко, Д. М. Ященко, брати Федір і Дем'ян Латиші, Петро і Сидір Живогляди. Вони три­мали зв'язок з більшовиками с. Балок та м. Нікополя. Організатором селянських виступів був уродженець с. Балок соціал-демократ, колишній студент В. С. Вовк. Він мав зв'язок з нікопольськими та катеринославськими соціал-демократами, привозив до Водяного листівки і розповсюджував їх серед селян. 20 липня 1905 року на ярмарковому майдані Водяного відбувся мітинг, на якому з промовою виступив В. С. Вовк. Мітинг розігнала поліція, промовцеві пощастило втекти. Федора і Дем'яна Латишів заарештували як «підозрілих», Сидір і Петро Живогляди в зв'язку з перес­лідуванням поліції, виїхали з села.

Серед героїчних учасників повстання на броненосці «Потьомкін» був і селянин Водяного Д. Г. Кир'яненко. Після поразки повстання він емігрував до Румунії, повернувся на батьківщину 1916 року. Тоді ж його заарештували і кинули до сева­стопольської в'язниці, де він перебував до Лютневої революції. У1955 році, на честь 50-річчя повстання на броненосці, його нагороджено орденом Червоної Зірки. Учас­ником повстання на крейсері «Очаков» був водянець І. П. Юрченко.