Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Якимівка — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташована на річці Малому Утлюці, за 139 км від обласного центру. До залізничної станції Якимівка на лінії Москва—Сімферополь 1,5 км. Населення — 10 тис. чоловік.

Якимівка — центр району, площа якого 1,9 тис. кв. км, населення — 37,3 тис. чоловік (у т. ч. міського — 11,6 тис., сільського — 25,7 тис.). В районі 54 населені пункти, підпорядковані 2 селищним і 10 сільським Радам; 15 колгоспів і 6 радгос­пів, 116,8 тис. га орної землі; 9 підприємств, 3 будівельні організації, 49 шкіл, 42 будинки культури; клуби.

Якимівка виникла 1833 року на місці колишнього ногайського аулу Азберду. Заснували її державні селяни із Борисоглібського і Спаського повітів Тамбовської губернії та Фатезького повіту Курської губернії.

Основним заняттям переселенців було скотарство, головно вівчарство. Землі довкола було досить, і нею спочатку користувалися на правах займанщини. Земле­робством займалися порівняно мало, засіваючи пшеницею невеликі ділянки землі тільки для задоволення власних потреб. Проте невдовзі становище докорінно змі­нилося. Населення швидко зростало, і земельне питання набувало дедалі більшої гостроти.

Поступово тваринництво втратило провідне значення, а виробництво зерна, особливо пшениці на продаж, стало основним напрямом у розвитку сільського гос­подарства Якимівки. Введення в дію у 1875 році Лозово-Севастопольської заліз­ниці, по якій транспортувалася таврійська пшениця, прискорило цей процес. По­близу Якимівки виникла залізнична станція з тією ж назвою, вантажооборот якої на' початку XX ст. досяг півмільйона пудів за рік.

Наприкінці XIX ст. поглибилося класове розшарування населення. 1884 року в Якимівці налічувалося 2472 чоловіка, які проживали в 357 дворах. Не сіюча і мало сіюча — бідняцька група господарств — становила тут 40 проц., середняць­ка — 39,7 проц., куркульські господарства, яким належала більша частина землі — 20,3 проц. Характерно, що із 152 бідняцьких дворів 147 не мали засобів виробни­цтва, тільки 6 мали змогу обробляти землю за допомогою власної худоби; решта обробляла її в супрязі або ж наймала тягло. Це спричинило неоплатні борги і кінець-кінцем розорення. Нестійким було і становище середняків. Не випадково із 112 середняцьких родин 78, тобто понад половина вдавалася до супряги. Про гли­боку соціально-економічну нерівність серед місцевого населення свідчать також дані розподілу худоби, особливо тягла. 88 бідняцьких родин були без тягла, 42 двори взагалі не мали ніякої худоби. В той же час 83 куркулі мали по 2—3 пари коней на двір.

Якимівським селянам доводилося сплачувати велику кількість податків. На­приклад, у 1884 році вони сплатили їх 9146,7 крб. На кожну ревізьку душу припа­дало по 11,4 крб., а на кожну десятину землі — 1 крб. 30 копійок.

Соціально-економічна нерівність, нещадна експлуатація глитаями бідноти, безпросвітні злидні викликали гнівне обурення селянської маси політикою царизму. У 1904—1905 рр. в Якимівці виникла соціал-демократична група, до складу якої входили місцеві селяни-бїдняки. Діяльність групи мала великий революціонізуючий вплив на інші села волості; у вересні 1904 року в сусідній Новоданилівці з'яви­лися прокламації «До всіх запасних рядових». Під час революційних подій 1905 року в Якимівській волості виникли селянські комітети.

Восени 1905 року в Якимівці розповсюджувалось багато більшовицьких про­кламацій, що закликали селян захоплювати поміщицькі та церковні землі, готу­ватися до збройного повстання. На початку грудня 1905 року якимівські селяни, озброєні вилами та косами, взяли участь у розгромі Рогачицької економії в Мелі­топольському повіті, що належала великому князеві Михайлу Романову.

Період столипінської реформи характеризувався в селі дальшим обезземелен­ням основної маси селян, посиленням експлуатації. 111 господарств не змогли ви­купити і закріпити за собою наділи. Напередодні першої світової війни в Якимівці 235 родин із 601 зовсім не мали землі, або мали її менше, ніж по 5 десятин. Отже, кількість найбіднішої частини населення та наймитів набагато зросла. 223 родини володіли наділами від 5 до 10 десятин. В 1914 році 312 господарств цієї групи не мали майже ніяких засобів обробітку землі. Зменшилась і кількість середняцьких господарств. Зате 34 куркульські родини досить-таки нажилися на людському горі. Нагромадивши великі капітали на продажу пшениці, вони активно проникали в торгівлю і промисловість. Перед першою світовою війною в селі існувало понад 30 приватних торговельних підприємств із загальним грошовим оборотом понад 0,5 млн. крб. за рік. В селі були збудовані два млини, що виробляли на 75 тис. крб. борошна на рік. 1908 року почав діяти завод «Моліа», на якому спочатку працювала ЗО робітників. Він виготовляв нафтові двигуни, букери, кінні молотарки, косарки-лобогрійки тощо. Робочий день тут тривав 10—11 годин. Працювати доводилося в тісних, задушливих приміщеннях, освітлюваних змоченим у нафті ганчір'ям; заробітна плата була низькою. Навіть ливарники, що вважалися висококваліфі­кованими робітниками, одержували тільки ЗО крб. на місяць, учні ж протягом 3-х років заробляли по 20 коп. на день. У 1916—1917 рр. на заводі працювало 80 чоловік.