Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Терпіння — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі річки Молочної, за 20 км на північ від районного центру. Населення — 5,6 тис. чоловік. Сільській раді підпорядковані населені пункти Зарічне, Лугове, Мирне, Північне, Спаське, Федорівка.

На території, де розташоване село, людина жила з давніх часів. Про це свідчать залишки поселення доби неоліту, яке існувало і в період бронзи (V та II—І тисячо­ліття до н. е.). Поблизу поселення — визначна археологічна пам'ятка Кам'яна мо­гила — святилище V—І тисячоліть до н. е., нині заповідник Інституту археології АН УРСР. Кам'яна могила, що міститься в широкій степовій долині, являє собою пагорб з

Село Терпіння засноване 1802 року. Тут поселилися державні селяни з Тамбов­ської та Воронезької губерній, сектанти-духобори, виселені сюди примусово. Для переселенців уряд виділив землі вздовж правого берега річки Молочної. Вони одержали наділи по 15 десятин на ревізьку душу та грошову позичку в розмірі 100 крб. на сім'ю. З шести духоборських поселень, які виникли тут, вер­хівка секти визначила центром і місцем молільні саме це село, розташоване на мальовничих схилах річки. «Апостоли» секти назвали його Терпінням, під­кресливши цим всетерплячу покору насильству. Насправді духобори терпі­ли від царизму менше, ніж православні селяни, які не одержали ні грошової допомоги, ні пільг для переселення до Таврії.

З розширенням колонізації Таврії зростала й можливість впливу духоборів на православних переселенців сусідніх сіл, що викликало протест православного духівництва. Тому протягом 1843— 1845 pp. за рішенням царського уряду сектантів-духоборів (понад 900 чоловік) переселили на Кавказ. У 1845 році тут поселилися державні селяни з північних районів Мелітопольського повіту (Михайлівки, Балок та ін.), пізніше —з з Катери­нославської, Курської, Орловської і Тамбовської губерній. Українці становили 63 проц. жителів, решту — росіяни. Заселення йшло повільно, уряд ніяких пільг переселенцям не надавав. Через п'ять років після виселення духоборів тут осіло всього 112 сімей.

До 60-х років XIX ст. селяни займалися переважно скотарством, використовую­чи під пасовиська цілинні землі.

М'ясо і вовну вони збували в Мелітополі. Цілину освоювали під посіви повіль­но — не вистачало тягла та реманенту. Починаючи з 1849 року землю поділено на т. зв. подвірні круги — по 15,5 десятини на двір. У 1858 році, згідно з проведеною тоді X ревізією, відбувся переділ землі з розрахунку 15 десятин на ревізьку душу.

Проте такі наділи були нарізані далеко не всім. Переселенці з Курської та Орловської губерній, що становили понад третину населення і переїхали сюди за власним бажанням, одержали замість 15 обіцяних лише по 8 десятин на ревізьку душу. На цей час у селі налічувалося 260 дворів, проживало 2,2 тис. жителів. Крім того, тут мешкало близько 80 сімей, що не мали ні землі, ні власної оселі і змушені були наймитувати. Село забудовувалося невеликими хатами-мазанками та землянками вздовж ву­лиць, що тяглися по стрімкому узбережжі річки Молочної. В селі часто епідемічні хвороби, оскільки медичної допомоги селяни не мали. Першу початкову школу тут відкрило відомство державних маєтностей у березні 1845 року. Для неї найняли селянську хату, де вчилося близько ЗО учнів. Єдиним учителем до 1867 року був сільський священик.

Після реформи 1861 року селяни сплачували за надільну землю оброк, який з 1-го січня 1887 року замінили викупом, розрахованим майже на півстоліття. У зв'язку зі збільшенням попиту на хліб, особливо пшеницю, зернове господарство ставало прибутковішим. Земля набувала великої цінності. Це впливало на напрям сільського господарства в Терпінні — на зміну скотарству прийшло землеробство.

Посіви зернових займали 95 проц. орної землі. У першому десятилітті XX ст. знач­ної ваги набуло також м'ясо-молочне тваринництво.

Швидке зростання населення Терпіння призводило до зменшення наділів, оскільки загальна кількість приписаної до сільської общини землі — 7,9 тис. деся­тин — лишалася незмінною. При останньому переділі, проведеному 1906 року, на наявну чоловічу душу припало тільки 2,6 десятини.

Малоземелля, непосильні податки, низька культура землеробства, часті посухи знекровлювали більшу частину господарств, поглиблювали класове розшарування селянства. Так, за даними подвірного перепису 1884 року, з 434 дворів 44 права на надільну землю не мали. 42,3 проц. господарств села були бідняцькими, в т. ч. 27 дво­рів — безпосівними; свої наділи вони здавали в оренду заможним селянам і йшли до них же на заробітки. Близько 60 проц. бідняків не мали робочої худоби, тільки шоста частина мала деякий інвентар. Становище 158 середняцьких господарств було нестійким, оскільки лише 41 господарство могло самостійно обробляти свої наділи, решта вдавалася до супряги та найму тягла і реманенту. 67 родин належали до за­можної групи селян. Вже 1884 року в руках сільських жироїдів зосередилось 40,6 проц. всієї землі, 48 проц. посівів і 42 проц. великої рогатої худоби. Багатими землевласниками були також німецькі колоністи, що володіли надільною землею подвірно, спадкоємно. Вони скупили в окрузі великі земельні ділянки і фактично стали власниками поміщицьких економій. Злиденне становище основної маси селян, особливо бідноти, посилювалося частими посухами та неврожаями.