Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Біленьке — село, центр однойменної сільської Ради. Розташоване на правому березі Дніпра, за 25 км на південь від м. Запоріжжя, сполучене з ним водним шля­хом та шосейною дорогою. Населення — 6632 чоловіка. Сільраді підпорядковані села Канівське, Лисогірка та Червоноднінровка.

На околицях села є кілька курганів, в яких виявлено поховання доби бронзи (II — початок І тисячоліття до н. е.), скіфського часу (V—IV ст. ст. до н. е.) та кочівників (X—XII ст. ст. н. е.). В одному з скіфських поховань, в т. зв. Товстій Могилі, знайдено золоті та срібні прикраси, а

Село засноване у другій половині XVIII ст. поблизу річки Біленької, від якої і пішла назва поселення. Вперше воно згадується в документах за 1770 рік, де го­вориться про розподіл військових повинностей серед запорізького козацтва.

У 1780 році землі ліквідованої Запорізької Січі, розташовані навколо Білої гори, Катерина II віддала у рангову дачу генерал-фельдмаршалові графу Каменському. Після розмежування, проведеного 1784 року, за Біленьким записано близько 14 тис. десятин землі. Для їх обробітку потрібна була робоча сила, і поміщик купу­вав кріпаків у північних губерніях, переселяючи їх до Біленького. Водночас він скуповував і освоював нові й нові землі, і невдовзі мав уже 20 тис. десятин.

Поблизу села було чимало балок та плавні з густою соковитою травою, що створювало сприятливі умови для розвитку тваринництва, зокрема вівчарства. Зручне розташування Біленького — наявність водного торговельного шляху, що з'єднував село з північними губерніями України і чорноморським узбережжям, великі простори родючих земель сприяли розвиткові рільництва. Були тут зернові склади і пристань. Сюди приїздили численні купці з Олександрівська та Катерино­слава.

На початку 1802 року село разом з землями і людьми придбав поміщик Міклашевський. Відчуваючи нестачу робочих рук, він купив 495 кріпаків і пере­віз їх з Комишів Полтавської губернії до Біленького. Поміщик оселяв на своїх землях також кріпаків-втікачів та козаків, поступово покріпачуючи їх.

Розташоване на мальовничому березі Дніпра, село швидко розросталося. За­мість однієї вулиці, що була на початку XIX ст., у 50-і роки тут з'явилось 3: Ста­рий Базар, Озерка та Козача. На цих вулицях стояли здебільшого бідні хати-мазанки під очеретяними стріхами. А проте хати були старанно побілені, віконниці роз­мальовані рослинним орнаментом, і село мало більш-менш привабливий вигляд. У кожному дворі — вишневі садочки, над якими високо піднімалися могутні крони диких груш. Характерною оздобою, кожної хати були рушники, якими прикрашали ікони, вікна чи просто вішали на стінах. Стіл та вербові лави вздовж стін — оце й уся обстановка. Лави служили водночас і ліжком для дорослих, діти ж спали на печі.

Серед жителів села були поширені різні ремесла: виробляли сукна, жінки до пізньої ночі при світлі каганця займалися вишиванням. У наш час в місцевому музеї зберігаються старовинні майстерно розшиті рушники та жіночі керсети коричне­вого кольору. Сім'ї Василенків і Хижняків славилися вмінням дубити шкіри, з яких місцеві шевці шили взуття, а лимарі виготовляли збрую.

Після виснажливої праці на поміщицьких ланах старі відпочивали біля хат на колодах, а молодь збиралася на галявинах у плавнях, співала, водила танок. Найпоширенішим музичним інструментом була сопілка, гру якої супроводжував акомпанемент ложкарів.

У 1806 році в селі споруджено дерев'яну церкву, а в 1839 — до неї прибудовано ще два приміщення. В одному з них розташувався фельдшерський пункт, де жив і працював єдиний на великий округ фельдшер. Звичайно, він не встигав обслуго­вувати всіх хворих, і населення здебільшого лікувалося народними засобами. В іншій прибудові відкрито парафіяльне училище, де навчалося 16 школярів із ста дітей шкільного віку.

Після реформи 1861 року селяни Біленького стали особисто вільними, але одер­жали дуже малі наділи. Близько третини колишніх кріпаків , взяли без викупу т. зв. дарчі наділи у розмірі 1,8 десятини на чоловічу душу, інші одержали по 4 деся­тини з виплатою вартості землі протягом 49 років. У селян стало на 20 проц. землі менше, ніж до реформи. Більшість родючих ділянок і луків у дніпровських плавнях, що використовувалися для випасу худоби, залишилися власністю пана. Трива­лий час, аж до закінчення викупної угоди з поміщиком, селяни мусили відбувати панщину — понад два місяці на рік або платити грошовий оброк. Крім викупних платежів, вони сплачували численні податки — подушний, державний, губернський, земський тощо.

Розвиток промисловості у пореформений час, швидке зростання міст викликали збільшення попиту на хліб та інші сільськогосподарські продукти, і більш заможні селяни Біленького розширювали посіви пшениці. На селі поступово виділився про­шарок куркулів. Вони брали в довгострокову оренду земельні наділи бідних одно­сельчан і навіть скуповували ділянки поміщицької землі.