Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Тернувате (до червня 1946 року — Гайчур) — селище міського типу, центр однойменної селищної Ради. Розташоване на річці Гайчурі за ЗО км на північний захід від райцентру. Через Тернувате проходить залізнична лінія Чаплине— Пологи—Бердянськ. У селищі е залізнична станція Гайчур Придніпровської заліз­ниці. Населення — 2,1 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Зарічне (колишнє Косівцеве-2), Зелений Яр, Косівцеве (колишнє Косівцеве-1), Миколаївка, Мирополь та Придорожнє.

Через станцію Гайчур вивозилася товарна пшениця на північ — у промислові центри і на південь — в азовські та чорноморські порти. Місцеву експортну пше­ницю виробляли розташовані поблизу станції кілька десятків великих господарств капіталістичного типу, що належали здебільшого німцям-колоністам та кільком куркульським господарствам. Вони мали від 150 до 1400 десятин землі кожне і най­мали на сезон близько 200 робітників. Що являли собою господарства місцевих багатіїв і колоністів, можна уявити хоча б з того, що володар хутора Йоганносталь мав 650 десятин землі, а на двох господарів хутора Гейна припадало 960 десятин. У них були локомобілі, молотарки, снопов'язалки, плуги, букери, багато робочої худоби. Крім цієї землі на хуторі німцеві-колоністу Гейну належали розташовані поблизу станції пивоварний і цегельний заводи та триповерховий паровий млин на самій станції. У пристанційному ж селищі 1913 року налічувалося 12 будинків, 263 жителі. Крім приміщення станції та млина, тут же були склад лісоматеріалів, приватна аптека, колодязь.

Варто вдуматися в ці дві цифри: 12 будинків і 263 жителі. 7 будинків займали родини службовців млина, складу, заводів і лікар — він же провізор. Частина за­лізничників, разом з сім' ями, жила в двох бараках-казармах, а більшість робіт­ників — в землянках. Працювали робітники в тісних, задушливих приміщеннях. Всі роботи і, зокрема, на залізниці, виконувалися вручну. Виснажливий робочий день тривав по 12—14 годин, а заробіток за день становив 20—30 копійок.

Але в особливо тяжке становище потрапляли селяни, що прибували сюди в по­шуках заробітку. Не знайшовши для себе роботи на станції, вони йшли в найми на сезон до навколишніх багатіїв-землевласників за кілька карбованців і харчі.

Нещадна експлуатація, тяжкі умови праці та життя викликали обурення ро­бітників і селян. У роки першої російської революції великий вплив на них мали листівки та відозви Мелітопольської, Олександрівської і Сімферопольської організацій РСДРП: «До громадян», «До рекрутів», «Про по­громи», «Царський мир», що закінчувалися словами: «Геть самодержавство!». Наля­кані антиурядовими настроями трудящих, власті встановили військову охорону станції та підприємств, призначили урядника. За найменші провини робітників виганяли з роботи, а за будь-яке виявлення «крамоли» заарештовували. Не зважа­ючи на це, то в одній, то в іншій економії селяни пускали багатіям «червоного півня». Напередодні першої імперіалістичної війни Гайчур все ще залишався невеликим пристанційним селищем, де налічувалося близько 50 дворів. Тут не було вулиць, бараки й халупи тулилися до станції, поблизу якої біліли кілька цегляних будинків місцевого «начальства». В селищі не було школи, а тому майже всі робітники та їхні Діти залишалися неписьменними. Зате на станції були шинок і пивна.

Перемога збройного Жовтневого повстання в Петрограді зміцнила надії робіт­ників і селян на кращу долю. Коли в сусідньому селі Різдв'янці в січні 1918 року організувався ревком, гайчурці послали й свого представника, колишнього батрака С. А. Кочета. За рішенням ревкому в Гайчурі було націоналізовано склади, млин, майстерні, подано допомогу сім'ям фронтовиків. Але незабаром територія повіту, в т. ч. і станція Гайчур, стала ареною жорстоких боїв. У квітні 1918 року її окупу­вали австро-німецькі війська. Вони повернули власникам їхні підприємства і запро­вадили режим жорстокого терору. У грудні 1918 року червоноармійські частини групи військ П. Ю. Дибенка визволили Гайчур від окупантів та гайдамаків і від­новили в селищі Радянську владу. Почалося будівництво нового життя. Та нетри­валим виявився мирний перепочинок. На початку літа 1919 року червоноармійські частини 14-ї армії вже вели поблизу станції запеклі бої з переважаючими силами денікінців. 12 червня червоні бійці змушені були відступити, але після контратаки їм вдалося знову відбити станцію в білогвардійців. Бої в цій місцевості тривали зі змінним успіхом. У грудні того ж року частини 46-ї стрілецької дивізії 14-ї армії, якою командував І. П. Уборевич, вибили денікінців із селища. В Гайчурі віднови­лася Радянська влада.

Проте з ворогами трудового народу остаточно ще не покінчили. З Криму насу­валися війська чорного барона Врангеля. Протягом липня—жовтня 1920 року станція Гайчур знову кілька разів переходила з рук у руки. В липні бої проти ворога тут вела кавалерійська дивізія Д. П. Жлоби, а у вересні — 2-й кавалерій­ський полк 2-ї кінної армії і частини 40-ї стрілецької дивізії 13-ї армії.

Наприкінці жовтня 1920 року частини 13-ї армії назавжди визволили Гайчур від білогвардійців.