Пришиб
Пришиб — селище міського типу, центр однойменної селищної Ради, розташоване поблизу станції з тією ж назвою, за 7 км на схід від районного центру — смт Михайлівки. За 7 км на схід від селища проходить асфальтована'магістраль Москва - Сімферополь. Населення — 4,3 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковано також населені пункти Розівка, Слов'янка, Смиренівка і Цвіткове.
Виникнення селища пов'язано з спорудженням у другій половині XIX ст. Лозово-Севастопольської залізниці. У 1874 році на місці, де
Розташування станції в центрі великого сільськогосподарського району з численими господарствами капіталістичного типу сприяло швидкому зростанню ваитажообороту. На початку 90-х років станція розширилася ще на дві колії, спорудили водокачку, вантажні майданчики. Однак маневрування поїздів здійснювалося за допомогою кінної тяги. На той час у селищі поблизу станції проживало 250 чоловік, з них 230 — робітники.
1894 року Лозово-Севастопольську залізницю об'єднали з Курсько-Харково-Азовською. На відрізку останньої вже була станція з такою ж назвою — Михайлівка. Отже, щоб уникнути плутанини, таврійську станцію й селище при ній перейменовано на Пришиб. Назва ця походить від старослов'янського «пришибь», що озна чає — яр при крутому повороті річки. Назву перенесли сюди селяни Кобеляцького повіту Полтавської губернії, які до переселення в Таврію жили в слободі Пришиб поблизу містечка Келеберди.
Господарське значення нової станції швидко зростало, невпинно збільшувалася кількість вантажів. Поруч будували нові підприємства, зокрема,— базу нафтопромислового й торговельного товариства «Мазут», вугільний та лісовий склади, грецьку контору для заготівлі хліба «Луї Дрейфус» та інші контори й склади, кустарні підприємства.
Поступово зростало і пристанційне селище — головним чином за рахунок селян, що розорялися й ставали до роботи на залізниці та приватних підприємствах. На початку XX сторіччя населення Пришиба становило близько 300 чоловік.
Умови праці й життя робітників на залізниці були дуже важкі. Як зазначалося в акті Олександрівського повітового комітету громадського здоров'я, робітники жили в холодних землянках. Приміщення не мали вікон і нагадували овечі кошари. Тут же були й хворі. Всі роботи на залізниці виконувалися вручну. У майстерні при лісоскладі, де виготовлялися також вози й тачанки, люди працювали на морозі — власник побоювався пожежі. Робочий день тривав 12—14 годин, а денний заробіток становив 40—45 копійок.
Особливо ж скрутно жилося безземельним селянам, які мешкали в робітничому селищі й не мали постійних заробітків на станції. Злидні часто змушували їх віддавати в найми до німецьких колоністів і куркулів навіть дітей. Глитаї примушували працювати наймитів з ранку й до пізнього вечора.
Нещадна капіталістична експлуатація, тягар феодально-кріпосницьких пережитків викликали обурення робітників.
Після кривавого 9 січня 1905 року тут з'являються соціал-демократичні прокламації, які розповсюджував робітник залізниці Григорій Тарасенко. На таємних сходках робітники ознайомилися з листівками «До громадян», «Про погроми», «Царський мир», «Піднімайтеся, солдати!».
Організатором сходок був табельник П. Г. Костогризов, який підтримував зв'язки з олександрівськими соціал-демократами, зокрема,— з робітниками залізничних, майстерень. Коли залізничники Олександрівська оголосили страйк, пришибські робітники зібрали кошти, щоб допомогти страйкуючим. У вересні того року працівники станції Пришиб одержали листівку Мелітопольської соціал-демократичної організації «Чому ми говоримо: „Геть самодержавство!"».
З розвитком капіталізму Пришиб набував все більшого значення, як залізнична станція, через яку вивозилася сільськогосподарська продукція майже всієї півночі Мелітопольського повіту. Найбільше вивозили зерно, пшеничне борошно, крохмаль, вовну тощо. У 1910 році вантажооборот станції становив близько 2 млн. пудів. Селище ж Пришиб ще й напередодні першої світової війни лишалося невеликим пристанційним поселенням, в якому проживало 400 чоловік. Більшість робітників тулилися в бараках. Антисанітарні умови в побуті призводили до частих захворювань, але медичної допомоги населенню не подавали. Лікарні селище не мало.
Не краще було і з народною освітою. Тільки у 1908 році в селищі відкрили школу. Вона почала працювати після тривалого клопотання керівників залізниці; потрібні були робітники, які вміли б читати й писати. Школу розмістили в кімнаті одного з бараків. Єдиний учитель навчав грамоти 17 хлопчиків — дітей залізничників. Шкільна бібліотека мала всього кілька десятків книжок. У селищі лише начальник станції передплачував газету.
