Балки
Балки — село, центр однойменної сільської Ради. Розташовані на узбережжі Каховського водоймища, за ЗО км на південний захід від райцентру. Відстань до найближчої залізничної станції Каховське море — 5 км. У Балках є морський причал. Населення — 6976 чоловік.
На території сучасного села знайдено рештки стоянки доби палеоліту (понад 40 тис. років тому). В околицях є багато курганів, з яких
Протягом XVI—XVIII ст. ст. поблизу дніпровських плавнів, що мали назву Великого Лугу, запорізькі козаки заснували чимало зимівників. У другій половині XVIII ст. на їхньому місці утворилося кілька маленьких поселень. До одного з таких поселень 1795 року прибули державні селяни з Миргородського повіту Полтавської губернії. Слідом за ними — ще кілька партій переселенців з Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини. Вони будували хати переважно у вибалках. Так виникло село, назване Балками. Жителі вели натуральне господарство. Близькість плавнів з луками сприяла розвиткові тваринництва. Крім цього, розвивалося рибальство, бджільництво, чинбарство. Поступово перше місце в господарстві зайняло хліборобство.
Спочатку незайманих земель навколо села було вдосталь. Але населення швидко зростало. В першій половині XIX ст. оюди прибули кількасот селян-однодворців, а також тих, що мали невеличкі наділи в густонаселених губерніях. За розпорядженням Палати державного майна вони одержували від Балківської общини наділи з ще незайнятих ділянок. Незабаром вільної землі зовсім йе стало, і община почала вдаватися до періодичних переділів.
Земля общини тяглася вузькою смугою вздовж слободи і, немов у лещатах, була затиснута володіннями поміщиків-латифундистів Іваненка, Попова, Бродського. Поблизу Балок багатії заснували невеликі села Павлівку та Єлизаветівку, оселивши тут своїх кріпаків. Землевласники намагалися покріпачити і балківеьких жителів, але дістали рішучий опір. Селяни залишилися державними. А проте жили вони не набагато краще, ніж кріпаки: землі у них було обмаль, врожаї низькі. В середині XIX ст. Балківська община, що об'єднувала 370 дворів, мала 11 тис. десятин землі. Половину цієї площі займали плавні. Отже, пересічно на двір припадало менше 15 десятин. Цього було не досить, щоб прогодуватися селянській родині, бо через примітивний спосіб обробітку грунту врожаї були низькі.
Біднота, не маючи виходу з важкого становища, залишала рідні оселі. Так, 1851 року чимало селян переселилося на землі, які раніше належали духоборцям, і заснували там село Новоіванівку. У 1861 році в Таврії, на колишніх ногайських землях, з'явилося ще одне «балківське» село — Новоуспенівка. Значна частина балківчан переселилася також до сусідніх сіл Малої Білозерки і Орлянського.
Незважаючи на міграцію жителів, Балки, які 1864 року стали волосним центром, продовжували швидко зростати. У середині 60-х років XIX ст. тут налічувалося 417 дворів і 2865 жителів. Поряд з хатами-мазанками та землянками з'являються цегляні будинки під черепицею. Замість дерев'яної церкви було споруджено кам'яну. При церкві відкрито парафіяльну школу на 25—30 дітей. Крім неї, в Балках працювало (з 1820 року) однокласне початкове училище, яке утримувала сільська община. 1853 року його підпорядковано міністерству державного майна. Але від того не поліпшилися умови навчання, не підвищився рівень письменності населення. У 1885 році 85,4 проц. жителів Балок були неписьменними. Освіта лишалася привілеєм заможних верств населення. Куркулі, які багатіли на продажу пшениці, посилали своїх дітей навчатися в гімназіях Бердянська, Олександрівська, Одеси.
Розвиток капіталізму в пореформений період поглибив класове розшарування на селі. За переписом 1884 року в Балках налічувалося 570 дворів, з яких 41 зовсім не мав посівів, 66 засівали менше 5 десятин, а 141 — менше 10 десятин. Близько половини цих господарств не мали тягла, а дві третини — сільськогосподарського реманенту. Лише 3 із 248 бідняцьких дворів обробляли землю своїм тяглом та інвентарем, решта мусила вдаватися до супряги або найму. Чимало безтяглових селян здавали свої наділи в оренду куркулям і йшли до них у найми.
230 господарств засівали від 10 до 25 десятин кожне, мали в середньому по двоє коней та одному плугу. Однак ця середняцька група була далеко не однорідною. 183 двори обробляли свої ділянки супрягою. 35 більш заможних господарств орендували по 10—15 десятин. Два з них, крім того, мали 325 десятин купленої землі і за своїм майновим станом наближалися до куркулів.
Куркульських господарств було 92. Маючи понад 1,6 тис. десятин надільної землі, в середньому 18 десятин на двір, вони орендували ще 1,4 тис. десятин у своїх односельчан і сусідніх поміщиків. 16 дворів прикупили 1257 десятин орної землі. Отже, на кожне з цих господарств припадало по 25—50 і більше десятин посіву. Вони мали також по 3—5 пар коней, 3—4 корови, чимало свиней і овець. Глитаї експлуатували не тільки своїх односельчан, а й наймитів з інших губерній. Заради більшого зиску вони запроваджували сівозміни, застосовували добрива, кінні молотарки і навіть локомобілі. Нагромаджуючи значні капітали, куркулі не обмежувалися сільськогосподарським виробництвом. Чимало з них займалося торгівлею. З балківської