Запоріжжя
дерев'яні й цегляні будинки. Відставні солдати колишнього гарнізону заселили передмістя, утворивши т. зв. Солдатську слобідку. 1802 року посад Олександрівськ увійшов до складу Катеринославської губернії, а з 1806 року став повітовим містом. Тоді ж затверджено герб Олександрівська: на зеленому полі дві перехрещені рушниці з багнетами, а на малиновому полі — чорний лук з трьома стрілами, спрямованими вниз, як символ слабкості татарської зброї перед російською. Почали діяти повітовий і нижній земський суди, повітове
з двома учнями та бабкою-повитухою. Тут уже жило чимало дрібнопомісних дворян і чиновників, які споруджували власні особняки. Біднота, яка прибувала до міста в пошуках кращої долі, жила у землянках. Житло здебільшого будувалося так: половину стіни заривали в землю, наземну обмазували глиною, вкривали очеретом, вмазували два-три скельця в стіну, які правили за вікно.
На початку червня 1820 року в Олександрівську, проїздом з Катеринослава на Кавказ, побував О. С. Пушкін. На Т. Г. Шевченка, який відвідав місто 1843 року, величезне враження справили легендарний острів Хортиця і Великий Луг. У поемі «Гамалія» він писав:
«Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?
Хортице! Сестро?»
Загула
Хортиця з Лугом: «Чую! Чую!» і Дніпр укрили байдаки, і заспівали козаки...
Хортицю і Великий Луг, називаючи їх матір'ю і батьком, згадує поет і в творі «Не хочу я женитися».
Передбачалось, що Олександрівськ швидко зростатиме як торгове місто на водному шляху. Але цього не сталося. Центром торгівлі в пониззі Дніпра був Нікополь, розташований у більш вигідному місці. Тому Олександрівськ зростав надто повільно і до 60-х років XIX ст. мав вигляд тогочасного степового села: якщо 1824 року в ньому проживало 1726 чоловік, то в час проголошення реформи 1861 року 3729. Тут налічувалося 3 кам'яні і 469 дерев'яних та глиняних будинків, кам'яний провіантський магазин, 15 невеликих дерев'яних крамниць, шинок. Не було жодної споруди, яка б привертала увагу. Чотири безіменні вулиці не мали навіть бруківки, тротуарів і освітлення, в негоду вони потопали у грязюці. Майже не було промислових підприємств. На початку 60-х років тут працювали тільки салотопний і 3 цегельні заводи.
Відсутність водопроводу й каналізації спричинювала поширення різних пошесних хвороб, особливо холери, черевного тифу, дизентерії тощо. В місті діяла лише невеличка лікарня.
Зародження народної освіти припадає на 1780 рік — час відкриття першої «батальйонної» школи в Олександрівській фортеці, де навчалося 5 хлопчиків. У зв'язку з розформуванням прикордонного батальйону школа припинила своє існування. 1806 року тут відкрилося повітове міністерське училище, а дещо пізніше — парафіяльне. В 50-х роках почали працювати єврейська початкова школа та приватний пансіон шляхетних дівчат. В усіх цих закладах у 1861 році навчалося 113 дітей.
Основним заняттям селян та міщан, що становили три чверті населення міста, було землеробство. Землю орендувала міська управа, за якою на 1861 рік лічилось 2047 десятин землі. Значне місце в господарстві посідало скотарство, особливо вівчарство, бджільництво, а також городництво і садівництво. Міська біднота працювала від зорі до зорі. До півночі дзижчали веретена прядильниць, стукали саморобні верстати ткаль, старанно виводили українські візерунки на панських сорочках вишивальниці. Працювали навіть діди. Вони виготовляли дерев'яні ополоники, ладнали ціпи, кошики та корзини з лози, шили кожухи. Всі намагалися закінчити роботу до неділі, щоб відвезти виріб на базар і вторгувати собі на прожиток.
Суттєві зміни: в житті Олександрійська відбулися у післяреформений час. Тут заснувалось "тоді кілька промислових підприємств, насамперед сільськогосподарського машинобудування, виникли кустарно-ремісничі майстерні по обробці дерева й металу, олійні, круп'яні, шкіряні, миловарні підприємства, почали діяти парові млини, невелика тютюнова фабрика, а на околицях — дві цегельні.
1863 року на околиці міста німецький капіталіст Я. П. Копп відкрив майстерню для виробництва січкарень, а також залізних деталей до вітряків. Згодом майстерня перетворилася на завод сільськогосподарських машин (з 1921 р.— завод «Комунар»).
У 1873 році Олександрівськ з'єднали залізницею з Москвою, а ще через два роки — з Кримом. Це сприяло дальшому розвиткові міста. На станції Південна (тепер — Запоріжжя І) виникли депо і залізничні майстерні, де працювало кілька сотень робітників. Відсутність наскрізного судноплавства по Дніпру зумовила особливу роль Олександрівська як першої пристані за порогами Дніпра. Вантажі доставлялися залізницею до Олександрівська, тут перевантажувалися з вагонів на баржі і направлялися вниз по Дніпру до морських портів. Восени, коли особливо збільшувався вивіз зерна, на пристані працювало близько сотні вантажників.
