Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Оріхів — місто районного підпорядкування, розташоване на лівому березі річки Конки, за 60 км від обласного центру. Через нього проходить залізниця Запоріжжя—Донецьк, а також автомагістраль Запоріжжя — Жданов. Заселення — 16,8 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані населені пункти Преображенка, Червона Криниця.

Оріхів — центр району, площа якого 1,6 тис. кв. км, населення 61,7 тис. чоловік (у т. ч. сільського 39,4 тис., міського 22,3 тис.). У районі 71

Місцевість навколо Оріхова має вигляд великої улоговини. Тут височить кілька груп курганів; поблизу однієї з них — т. зв. Кисілівських могил — знайдено зна­ряддя праці доби бронзи (І тисячоліття до н. е.): серпи, кельти, долота тощо.

За часів Запорізької Січі козак Лиско поставив на правому березі Конки вели­кий зимівник. Конка була тоді повноводною річкою, обабіч якої простягалися чу­дові пасовища, а навколо розкинулися дніпровські плавні. Наприкінці XVIII ст. збіглі селяни, козаки і солдати заснували тут кілька поселень. Так близько 1783 року виник і Оріхів. За народними переказами, першим осадчим (переселенцем) був І. Юшка, виходець з села Обмачевого, що біля Батурина. Слідом за ним тут оселилися селяни з Чернігівщини та колишні запорізькі козаки, які раніше жили в зимівнику Лиска. 1786 року поселення мало 20—ЗО дворів. Землі було багато. Проте біднота не могла брати великі ділянки, бо не мала чим сплачувати оброк. Землю не орали, а використовували під випас овець. Лише згодом стало переважати землеробство.

1787 року сюди переселилася велика група селян з Полтавщини. Про це свід­чать численні записи в церковних метричних книгах, що збереглися до наших днів. Свою назву — Оріхове — село дістало від полтавців, серед яких були і жителі Миргородського повіту, де є село Оріхівка. Проте народні легенди пов'язують на­зву села із заростями ліщини і навіть водяними чи земляними горіхами, яких ніби безліч росло на мілководних плесах Конки та по її берегах.

У 1799 році центр Маріупольського повіту з Великого Токмака перенесено до Оріхового. Тут розмістилися канцелярія маріупольського городничого, повітовий (дворянський) суд, нижчий земський суд, повітове казначейство, поштова експеди­ція та духовне управління. А на початку 1801 року село було переведене до розря­ду міст і перейменоване на Оріхів. Через 3 роки воно стало центром новоутвореного Мелітопольського повіту (до 1842 року). Після переведення села до розряду міст повітова влада відчужила у селян 2,6 тис. десятин землі з умовою, що вони зали­шаться жити на міських землях, не сплачуючи податків за садиби, а новим селян­ським сім'ям нарізатиметься земля з міського вигону. Невдовзі ці умови було пору­шено — припинено нарізання присадибних ділянок і введено двопроцентний прибут­ковий податок зі всіх селянських будівель і присадибних земель. Це викликало загальне обурення. Багато селян виселилося з міста на хутори, ближче до наділів, де утворили самостійні общини.

А проте місто продовжувало швидко зростати. Однією з причин цього було його вигідне географічне розташування. В середині XIX ст. через Оріхів прохо­дило 8 важливих шляхів, які сходилися на переправі через річку Конку: чумаць­кий Кримський шлях, що йшов від Дніпра до Перекопа; тут від нього відділявся Старий чумацький шлях через село Аул (Юрківку) на північний захід до Великого Лугу; старий поштовий тракт, який ішов з Павлограда на Мелітополь, новий пошто­вий шлях — з Катеринослава на Мелітополь через Великий Токмак, від якого від­окремлювався шлях на Бердянськ; старий шлях з села Малої Токмачки, що йшов до міста з півдня та ін. До побудови мостів у 40—60 роках XIX ст. ходив паром, хоч багато селян користувалося бродом. Чумацькі валки з сіллю, рибою та інші обози, що зупинялися біля переправи через річку, влаштовували тут торги і обмін продуктами. Сюди сходилися селяни з багатьох навколишніх сіл.

Більша частина міського населення займалася землеробством. Але розвивалися й ремесла. 1837 року в Оріхові було 12 майстерень для пошиття кожухів.

Селянська біднота терпіла від частих неврожаїв, які були наслідком посух, примітивного обробітку грунту. Від голоду й епідемій та інших хвороб умирало багато жителів, особливо дітей. Так, серед тих, що померли 1810 року, 82,7 проц. були малята до 5 років. У зв'язку з періодичними посухами і голодом в Оріхові збудовано запасну хлібну крамницю. Але її запасів не вистачало на всіх голоду­ючих.

Великого лиха місту і його мешканцям завдавали пожежі. Влітку 1842 року згоріла половина міських будівель. Всі повітові установи мусили переїхати до Ве­ликого Токмака. Того ш року Оріхів було переведено до розряду заштатних міст новоствореного Бердянського повіту. 21 квітня 1844 року в місті знову спалахнула пожежа, яка перетворила на попіл ще понад ЗО будинків, у т. ч. приміщення суду. Всі судові справи згоріли. Тоді ж натовп знищив всі папери поліцейської дільниці.

Внаслідок пожеж населення міста значно зменшилося. Якщо 1838 року тут проживало 5750 мешканців, то в 1844-му їх залишилося 3195. Під час Кримської війни кількість жителів дещо зросла за рахунок біженців і 1855 року становила близько 5 тис. чоловік. Але потім знову почалося зменшення населення.

На початку 60-х років XIX ст. в Оріхові налічувалося 817 саманних, дерев'я­них і цегляних будинків, проживало 4,1 тис. мешканців. Серед них було 2666 селян, 860 міщан, 119 німців-колоністів, 105 купців, 88 дворян, 32 особи духовного звання та ів. 107 жителів займалися ремісництвом: ковальством, швацтвом, пошиттям ко­жухів тощо. У місті вже були зачатки промисловості. Працювало 19 кустарних під­приємств по переробці