Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Кам'янське (до 1945 року — Янчекрак) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташоване вздовж річки Янчекрака, що впадає поблизу села в Каховське водоймище. Відстань від райцентру — 12 км. Через Кам'янське проходить шосе Москва—Сімферополь і залізнична лінія того ж напряму. Населення — 3,7 тис. чоловік. Кам'янській сільській Раді підпорядковані населені пункти Верхня Кри­ниця, Жереб'янки, Кислицьке, Лісне, Лобкове, Лугове, Плавні та П'ятихатки.

У XIII ст. степові простори півдня України були ареною кривавих битв слов'ян проти татарської навали, а в XVI—XVIII ст. ст.— запорізьких козаків проти турецько-татарських завойовників. Ще й до наших днів залишилося відлуння тих буремних часів у назвах навколишніх річок і сіл. Зокрема, назва річки Янчекрак — тюрського походження і означає «біля кущів». Навколо села й досі височать сторо­жові пагорби, з вершин яких козаки вдень і вночі чатували ворога. Збереглися й залишки чумацького шляху, що ним колись чумацькі валки тяглися до Криму по сіль та рибу.

Село засноване в 90-х роках XVIII ст. на місці колишнього казацького зимівника вихідцями з села Петрівки Херсонської губернії. Так само як і річка, воно стало називатися Янчекраком. Невдовзі його жителі потрапили в кріпацьку залеж­ність від поміщика Попова, якому Катерина II подарувала навколишні землі разом з населеними пунктами. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. він переселив сюди кріпаків із своїх чернігівських та полтавських маєтків. Крім того, тут осідали селяни-втікачі з Полтавської та Катеринославської губерній. Село швидко зро­стало. У 1838 році в ньому мешкало вже близько тисячі чоловік. У 20-х роках крі­паки відбували панщину три дні, а в 30-х —п'ять днів на тиждень.

Після скасування в 1861 році кріпацтва в селян залишилося землі ще менше. Хоч повний наділ на ревізьку душу становив 6,3 десятини, проте чимало з них брали т. зв. дарчі наділи (четверту частину від повного), за які не треба було пла­тити. Ті ж селяни, які взяли повні наділи, не могли відразу розрахуватися за одер­жану землю. Тривалий час — до закінчення «викупної угоди» з поміщиками, вони вважалися тимчасовозобов'язаними і мусили відбувати панщину протягом 70 днів на рік або сплачувати 9 крб. оброку.

Обурені кабальними умовами «розкріпачення», селяни Янчекрака і сусідніх сіл 1863 року самовільно припинили виконання оброчних повинностей в поміщицькій економії. Ні погрози, ні умовляння мирового посередника і станового пристава не дали ніяких наслідків. Лише за допомогою військової сили Попов примусив своїх колишніх кріпаків скоритися. Але через деякий час селяни знову повели з ним боротьбу. Вони скаржилися до губернського присутствія на те, що більшість землі, виділеної їм поміщиком, непридатна для хліборобства. Справедливість цих претен­зій змушений був визнати навіть предводйтель дворянства Мелітопольського повіту, бо з 1768 десятин надільної землі, одержаної 272 ревізькими душами, 1368 десятин припадали на плавні. Та, незважаючи на це, справу вирішили не на корйсть селян.

Отже, реформа 1861 року виявилась справжнім грабуванням селян, бо наділи здебільшого непридатної землі коштували їм в 4 рази дорожче від її ринкової вар­тості (59 крб. за десятину замість 14 крб.). Крім викупних платежів кожен селянин сплачував протягом року 1 крб. 62 коп. податків — державного, подушного, губерн­ського, земського, а на утримання місцевих установ — окремо ще по 5 коп. з деся­тини землі.

Гостра нестача землі примушувала більшу частину селян іти в найми до навко­лишніх землевласників — поміщика Попова, графа Канкрина, заможних односель­чан. Тяжке становище хліборобів стало зовсім нестерпним через неврожаї, які спіт­кали село у 1861—1865 рр. Серед 1526 мешканців села 1865 року голодувала майже половина.

У пореформений період прискорилося розшарування селянства. У 80-х роках XIX ст. з 397 селянських господарств 54 зовсім не мали посівів, 61 засівало від 1 до 5 десятин, 111 — від 5 до 10. Отже, близько 60 проц. дворів були бідняцькими. Майже третина з них не мала робочої худоби, а дві третини — інвентаря. Тільки З господарства могли обробляти свої наділи власними засобами. Відсутність тягла та реманенту змушувала бідноту здавати в оренду всю або частину землі заможним селянам і іти до них же у найми. З 123 середняцьких господарств лише половина мала достатню кількість робочої худоби й реманенту, решта вдавалася до супряги чи найму. Вона засівала тільки частину своїх ділянок, та й то невчасно, і посту­пово розорялася.

48 куркульських господарств, маючи в середньому по 12 десятин надільної землі, орендували в бідноти і середняків 886 десятин, а 6 господарів володіли ще й 925 десятинами купленої землі. У кожного з таких господарів налічувалося від 20 до 40 голів рогатої худоби, багато свиней, овець, птиці, а також по 2—3 плуги; 7 хазяїв мали жниварки.

На рубежі XIX і XX ст. ст. у бідноти залишалася тільки четверта частина всієї общинної землі. Куркульські господарства, що становили п'яту частину всіх дворів, володіли половиною землі, розташованої навколо села. Ця несправедливість викликала жагучу ненависть селянської маси до глитаїв-мироїдів.