Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Смирнове (до 1946 року — Попівка) — село, центр однойменної сільської Ради, розташоване за 21 км на південний схід від районного центру смт Куйбишевого у вер­хів'ї річки Берди на схилах балки, по якій вона протікає. До найближчої залізнич­ної станції Більманка — 9 км. Населення — 1,7 тис. чоловік. Сільській Раді під­порядковані села Вершина Друга та Олексіївка.

Про заселення території села в давні часи свідчать кілька курганних поховань періоду бронзи та раннього заліза.

Село засноване 1805 року державними селянами — вихідцями з села Попівки Чернігівської губернії (звідки й назва). 1813 року сюди переселилося ще кілька десятків сімей — потомків колишніх козаків Миргородського полку Полтавської гу­бернії, які прибули за рішенням уряду.

Наприкінці 20-х років XIX ст. у Попівці та навколишніх селах і хуторах пере­бували на постої ескадрони розташованої вздовж річки Берди 2-ї кирасирської ди­візії. Частина відставних солдатів також осіла тут. 1830 року в Попівці було вже 183 двори, проживало 1175 чоловік. Переселенці невпинно прибували, і хоч за сіль­ською общиною числилось 15,5 тис. десятин землі, все ж її ставало обмаль, і 1850 року відбувся перший переділ. Більша частина общинної землі перебувала під толокою. На кожну ревізьку душу її пересічно припало по 9 десятин, але користувалися нею всією общиною, оскільки основним заняттям поселенців було скотарство. Під час переділу поділили й орну землю: її припало по 0,5 десятини на ревізьку душу.

Село швидко зростало і напередодні реформи 1861 року простягалося на 18 км вздовж річки Берди. Після X ревізького перепису 1859 року воно розділилось на дві поземельні общини: центральну Попово-Троїцьку і Попово-Вершину Другу. Тоді ж відбувся другий земельний переділ, на кожну ревізьку душу (а їх було 1971) припало по 7,6 десятини наділу. В середині XIX ст. в центральній частині села поселилася колонія євреїв.

На той час Попівка вже була великим волосним селом, що налічувало 646 дво­рів, 4,3 тис. чоловік. Забудовувалося воно по схилах балок невеличкими хатами-мазанками, критими соломою, або ж очеретом, а землянки бідноти — глиною. З пе­реселенням сюди євреїв значно пожвавилась торгівля. В селі проводилися щонедільні базари, двічі на рік великі ярмарки, з'явилися ремісничі майстерні, крамниці, два шинки.

Медичної допомоги селяни не одержували, лікувалися від численних пошесних хвороб народними засобами, часто вдаючись до знахарок і шептух. Через 50 років після заснування села (1856 року) тут у звичайній хаті відкрилося однокласне почат­кове училище, де навчалося близько 40 дітей заможних селян.

Державні селяни Попівки селянську реформу відчули на собі тільки з 1866 року, коли уряд значно підвищив викупну ціну за надільну землю. Ці платежі та оброчна подать за рік становили 5,5 тис. крб. Доводилось сплачувати також державні, зем­ські, волосні, мирські податки, які за рік по селу дорівнювали 19,6 тис. крб., або ж 10 крб. з ревізької душі (1,3 крб. з десятини землі).

Зростання попиту на товарне зерно певною мірою відбилось і на господарстві Попівки. Скотарство поступилося місцем землеробству. У зв'язку з цим боротьба за землю загострилася. Оскільки село було перенаселеним, 1861 і 1870 року майже третина селян виїхала на звільнені ногайцями землі та до с. Нововасилівки. Землю, якою вони користувалися, община розподілила між тими селянами, які залишились у селі. Та це не надовго збільшило розмір наділів, бо населення швидко зростало. З 1876 року земля переділялась через кожні три роки вже на наявні чоловічі душі. Внаслідок цього розміри наділу зменшилися за десятиріччя до 3,3 десятини. Значно ускладнювало господарювання, особливо бідноті, те, що кожний селянин мав наділи у восьми різних місцях розміром від 1,2 до 0,5 десятини часто на значній відстані від села.

Малоземелля, великі податки, відсутність чи мала кількість тягла та інвентаря, черезсмужжя спричинили різке класове розшарування Попівки уже в середині другої половини XIX ст., про що свідчать дані подвірного перепису 1886 року. На цей час у селі налічувався 871 двір, проживало 6070 чоловік. З них 33 двори не входили до земельних общин, вважалися сторонніми (ремісники, торговці, батраки) і права на надільну землю не мали. 54 селянські господарства через відсутність тягла й реманенту не могли обробляти свої наділи, здавали їх в оренду заможним односельцям і до них же йшли в найми. Ще 94 господарства з тих же причин засівали частину наділів — 1—5 десятин на двір,— а решту також здавали в оренду. Ще біль­ше господарств — 270 дворів через нестачу робочої худоби та реманенту засівали по 5—10 десятин кожне, а третину наділу чи дещо менше віддавали орендарям. Отже половина господарств Попівки належала до бідноти, четверта частина з них не мала робочої худоби, або ж мала по одному коню, три чверті — ніякого сільськогосподар­ського реманенту.

Середняцька група, що становила 40 проц. усіх господарств, також була не однорідною. Тільки третина з них обробляла наділи власними силами, решта ж — 244 господарства — мусила вдаватися до супряги та найму, засіваючи дещо більше 10 десятин на двір. 87 господарств, які мали достаток інвентаря, по 2—3 пари коней, по 4—5 пар волів, засівали по 25—50 десятин кожне своєї та багато орендованої землі. Більшість з них тримала по 2—3 наймити цілорічно і майже всі наймали на сезон.