Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Кам'янка-Дніпровська (колишня — Мала Знам'янка, Кам'янка, Кам'янка-на-Дніпрі)—місто районного підпорядкування. Розташована на лівому березі Каховського водоймища, за 125 км від Запоріжжя. До найближчої залізничної станції Нікополь — 8 км. Населення — 15,3 тис. чоловік. Кам'янка-Дніпровська — центр району, площа якого 1,7 тис. кв. км, населення 66,7 тис. чоловік (у т. ч. сільського 50,5 тис., міського 16,2 тис.) В районі 4 населені пункти, підпорядковані міській і 9 сільським Радам; 9 колгоспів, 11 рад­госпів та господарство по розведенню норок; орної землі 94,4 тис. га (в т. ч.14,8 тис. га зрощуваної), плодоягідних насаджень і виноградників 6,1 тис. га; 11 підприємств, будівельні

Раніше, до спорудження Каховського водоймища, гранітні масиви Приазовської височини поблизу Кам'янки-Дніпровської виходили на поверхню, утворюючи кам'янистий берег. Звідси назва місцевості — Кам'яний Затон і поселення — Кам'янка, яке виникло в останній чверті XVIII століття.

Територія, де розташоване сучасне місто, була заселена в найдавніші часи, про що свідчать залишки поселення доби бронзи (II—І тисячоліття до н. є.). У V ст. н. е. на лівому березі Дніпра виникло скіфське укріплене поселення, т. зв. Ка­мське городище, що було металургійним і торговельним центром степової Скіфії. Поблизу Кам'янки-Дніпровської досліджено могильник, у якому виявлено 12 снньослов'янських поховань черняхівської культури (III—V ст. ст. н. е.) та поховання осілих кочівників X—XII століть. Протягом тривалого часу саме в районі Кам'яного Затону татаро-турецькі орди переправлялися через Дніпро і робили розбійницькі набіги на українські й російські поселення. В кінці XVI ст. в плавнях правого берега Дніпра на о. Чортомлику запорожці збудували Січ, яка понад століття вела жорстоку боротьбу з загарбниками. У квітні 1648 року в урочищі Кам'яному Затоні на бік війська Богдана Хмель­ницького перейшов полк реєстрових козаків, що його польська шляхта послала проти Січі водним шляхом. На початку XVI її ст. для обо­рони від турецької агресії Петро І на місці ста­ровинного городища побудував фортецю, гарні­зон якої становив 6 тис. солдатів й офіцерів. У 1736 році, коли російська армія зайняла Крим, в Кам'яному Затоні в спеціально побудованому ретраншементі стояла команда в складі 1000 сол­датів і запорожців для охорони комунікацій, які зв'язували російську армію з Україною.

Через Кам'яний Затон проходив чумацький шлях. Звідси почалося заселення Таврії. Кам'ян­ка одне з перших сіл у цьому краї. Засну­вали її старообрядці, переселені сюди намісником краю Г. О. Потьомкіним у 1786 році. Більшість з них були державними селянами з села Знам'янки Єлисаветградського повіту Катеринославського намісництва. Наступного року цими місцями збиралась їхати Катерина II, якій намісник жадав показати мирне поселення поблизу руїн петровської фортеці. Щоб прискорити заселення Кам'яного Затону, він наказав не чинити перешкод й іншим поселенцям, які сюди прибуватимуть. За Дніпро попрямували втікачі-кріпаки, відставні солдати й вільні переселенці.

Нове поселення дістало назву Знам'янки — від найменування села, звідки ийшла більшість першопоселенців, а з 1793 року — Малої Знам'янки, на відміну від сусіднього села Великої Знам'янки. Кам'янкою воно називалось у народі за дав­шою запорізько-чумацькою традицією.

Село входило до Дніпровського повіту з центром в Олешках, а починаючи 1842 року — до Мелітопольського повіту.

Розорювати цілинні землі, маючи лише примітивне знаряддя, було нелегко. Новосели займалися скотарством, розводили переважно овець, хліб сіяли тільки для власних потреб. Землею користувалися по праву вільної займанщини. У 40-х роках XIX ст. 15 573 десятини закріпленої за общиною землі поділено на ревізькі уші; на кожну з них припало по 11 десятин. Під час наступних переділів внаслідок зростання населення наділи зменшувались. Напередодні реформи 1861 року землю ділили на 1499 ревізьких душ — по 8,2 десятини.

Після спаду паводкових вод у Дніпрі всі жителі виходили в плавні на посадку картоплі, капусти та інших овочів, які вирощувались головним чином на продаж. Садівництво стало розвиватись, починаючи з 40-х років XIX ст. Під плодові культури селянам відводилися ділянки землі по річці Білозерці.

Під час селянської реформи 1861 року в селі, що стало волосним центром, налічувалось 500 дворів, де проживало 2,7 тис. чоловік. Забудовувалося воно хатами-мазанками уздовж трьох вулиць, що тягнулися на кілька кілометрів по річці Конці. При впадінні її у Дніпро споруджено пристань, через яку вивозився хліб (у т. ч. і на зовнішній ринок) з більшої частини Мелітопольського повіту. З півночі країни прибували плоти і баржі з лісом. Для обслуговування судноплавства в Малій Знам'янці, як і в інших придніпровських селах, утворилася артіль вільних матросів.

В селі часто спалахували епідемії віспи, тифу й інших пошесних хворіоб, але медичних закладів тут не було. Через 60 років після заснування села відкрито перше міністерське однокласне училище, в якому навчалося три десятки хлопчи­ків переважно із заможних родин.

Посилений розвиток капіталізму внаслідок реформи 1861 року, зростання по­питу на хліб змінили характер сільського господарства: переважаючим стало зем­леробство. Водночас збільшилися поземельний та інші податки. Після реформи селяни мусили через общину викуповувати в казни свої наділи. Поділ землі за ре­візькими душами вже не задовольняв селян. Тому з 1873 року община перейшла до розподілу її на наявні чоловічі душі, що призвело до ще більшого роздроблення наділів. У 1884 році на душу припадало по 4,7 десятини орної землі. Це спричинило подальше зубожіння більшої частини селян. Десятки з них, особливо тих, які не мали тягла і реманенту, відмовилися від наділів.

За переписом 1884 року, в селі налічувалось 1069 дворів, проживало 6176 чоло­вік; з них 1205 вважалися сторонніми і права на наділи не мали. З 810 дворів, що входили до общини, 150 були безпосівними. Через відсутність тягла й реманенту вони здавали наділи в оренду і йшли в найми або вдавались до ремісництва чи під­ряджалися на роботи в порту. 435 господарств засівали від 1 до 10 десятин кожне. Отже, 70 проц. селянських господарств були бідняцькими. Більше половини з них не мали робочої худоби і реманенту.

191 родина становила середняньку групу. Кожне з цих господарств засівало від 10 до 25 десятин. 115 дворів обробляли наділи в супрязі або наймали тягло і реманент.

34 куркульські господарства засівали до 50 і більше десятин своєї та орендо­ваної землі. У кожному такому дворі було по 4—6 пар робочої худоби, по 3—5 корів тощо.