Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Готуючись до бою, більшовики після мітингу 11 грудня привели в бойову готов­ність робітничі дружини, налагодили зв'язок з робітничими дружинами Південного депо та встановили робітничий контроль на обох залізничних станціях.

13 грудня БСК взяв керівництво обома залізничними станціями, призначивши свою адміністрацію. Основні сили для наступу на урядові установи міста зосереди­лись біля Південних майстерень, тобто в укріпленому районі, де було збудовано ба­рикади, посилено охорону, налагоджено патрулювання.

Репресії проти робітників Олександрівська, особливо залізничних майстерень, не обмежилися арештами, їх позбавляли роботи. 23 грудня 1905 року роботу втра­тили 300 робітників Південних майстерень, а 9 січня 1906 року (навмисне в день річниці «Кривавої неділі») — понад 200 робітників Катерининських майстерень.

Розгромити до кінця революційні сили трудящих царизмові не вдалося. Олек­сандрівська організація РСДРП продовжувала діяти. В річницю кривавих петер­бурзьких подій 9 січня та до річниці Жовтневого страйку вона випустила листівки, в яких закликала робітників до нового збройного виступу проти самодержавства. У вересні 1908 року олександрівські більшовики розповсюдили 5 тис. листівок, звернених до новобранців. У тих листівках закликалось не вірити в те, що робітники й селяни, які борються проти самодержавства, є ворогами Росії, та щоб новобранці, оволодівши зброєю, повернули її проти царизму. Активну роль у діяльності олек- сандрівського революційного підпілля в роки реакції відіграв Г. Ф. Семешко, який ще 1902 року входив до складу міської соціал-демократичної організації і наприкінці 1906 року знову повернувся сюди з Саратова. Поселившись 1912 року в Харкові, він часто навідувався до Олександрівська, підтримував зв'язки з закордонною гру­пою РСДРП. З олександрівськими соціал-демократами листувався, зокрема, член закордонної групи А. С. Сіверов (підпільна кличка «Опанас»), уродженець міста. Він був засуджений за революційну діяльність, але втік за кордон і поселився в Швейцарії. Підтримувались зв'язки із закордоном також через Г. Розик (підпільна кличка «Лондонська»), яка влітку 1912 року особисто приїздила до Олександрівська.

У відповідь на Ленський роз­стріл 350 робітників заводів Мензиса і Кацена 23—24 квітня не вийшли на роботу. Згодом застрайкували робіт­ники й інших підприємств.

Важливим засобом зв'язку біль­шовицької партії з трудящими маса­ми стала легальна більшовицька газета «Правда», в якій протягом 1912—1913 рр. опубліковано 9 кореспонденцій з Олександрівська, зокрема про страйк робітників у 1913 році, про тяжке становище трудящих, про арешти і переслідування революційних робітників.

Подальший розвиток революційного руху в місті загальмувала перша світова війна. На цей час Олександрівськ, хоч і був адміністративним центром повіту, все ж лишався глухим провінціальним містечком. Навіть на початку XX ст. на запиле­них, небрукованих вулицях бродили гуси, кози і вівці. Вулиці не освітлювалися, місто з 7 годин вечора поринало в темінь і сон. У місцевому архіві зберігся цікавий документ — заява візників до міської управи, подана 14 лютого 1908 року, в якій вони благали забрукувати вулиці хоч би в центрі міста, щоб не калічити коней та не ламати осі і колеса своїх бричок і фаетонів. Розглянувши на черговому засіданні зая­ву візників, міська дума визнала її необгрунтованою і відхилила.

Значне пожвавлення в промисловості й торгівлі, що почалося в 1910—1911 рр., зумовило швидке збільшення міського населення. Протягом 1897—1913 рр. воно більше ніж потроїлось, досягнувши 57,6 тис. чоловік. Перед початком першої сві­тової війни Олександрівськ почав набувати вигляду типового для царської Росії повітового міста: тут з'явилися поодинокі чотириповерхові будинки, десяток три­поверхових та близько 80 двоповерхових. Всього ж налічувалося 8,5 тис. житлових будинків, з них сьома частина — кам'яні, понад половина — дерев'яні, решта — глинобитні.