Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Мелітополь — місто обласного підпорядкування, розташоване на правому березі річки Молочної, за 120 км від Запоріжжя. Через місто проходить залізниця і шосе Москва—Сімферополь. Населення — 137 тис. чоловік.

Мелітополь — центр району, площа якого 1,8 тис. кв. км, населення 58,3 тис. чоловік (без міста Мелітополя). В районі налічується 66 населених пунктів, підпо­рядкованих 12 сільським Радам; 18 колгоспів, 4 радгоспи; 133,3 тис. га орної землі, 6,2 тис. га садів; 3 промислові підприємства, 2 будівельні організації; 57 шкіл, 60 будинків культури і клубів.

Про місцевість, де розташоване сучасне місто, є відомості в «Книге Большому Чертежу» (1627 рік). В ній згадується, що тут від Муравського шляху, який прохо­див уздовж правого берега річки Молочної, біля броду відгалужувався Ізюмський шлях. Під час російсько-турецької війни 1735—1739 рр. поблизу цієї переправи (Овечий брід) загін запорізьких козаків курінного отамана Микити Мойсєєва розбив Калмицький улус.

Під час війни з Туреччиною (1768—74 рр.) російське командування в липні 1769 року спорудило тут редут, в якому караульну службу несли запорізькі козаки. На початку січня 1779 року в цій місцевості побував О. В. Суворов.

В середині 80-х років XVIII ст. поблизу Овечого броду почали селитися сім'ї козаків, що перебували в караулі, вільнонаймані, які обслуговували військовий поштовий пост, відставні солдати і переселенці, що прямували до Криму в пошуках
кращої долі. Невдовзі тут виникла слобода, названа Новоолександрівською на честь О. В. Суворова. В 1806 році в ній налічувалося 6 хат, а в 1816-му вже проживало близько 200 чоловік. Далі населення зрос­тало тут переважно за рахунок но­вих переселенців. Так, 1838 року лише державних селян, переселених з різних губерній України і Росії, було 2130 чоловік. Водночас природ­ний приріст населення протягом на­ступних 10 років становив всього 255 чоловік.

Більшість селян жила убого, прибували вони сюди майже без будь-яких коштів, а податки мусили спла­чувати значні. Хоч у наділ й одержували вони по 8 десятин на ревізьку душу, але не мали робочої худоби, реманенту.

7 січня 1842 року село Новоолександрівку віднесено до розряду міст і названо Мелітополем — за найменуванням повіту, центром якого він став. Історія цього перейменування така. На думку Катерини II, адміністративним центром створеного в 1784 році Мелітопольського повіту мало стати нове місто, побудоване поблизу Молочного лиману, на місці, де колись буцім-то існувало древньогрецьке місто Мілета (Мелітополь) — місто меляси, меду — місто солодкого життя. Поки міста не збу­дували, повітові установи тимчасово розміщувалися в Оріхові. У 1842 році Оріхів одійшов до новоутвореного Бердянського повіту, тому центром Мелітопольського повіту стала Новоолександрівка, названа Мелітополем.

31 січня 1845 року затверджено герб Мелітополя: у верхній половині, на золо­тому полі — російський двоглавий чорний орел, на згадку про приєднання Тавріди до Росії, а в нижній на зеленому полі — золота книга з хрестом, на відзначення по­селення тут християн.

Протягом першого десятиліття, існування міста тут з'явилося п'ять цегелень і черепичний завод. У 1849 році в Мелітополі з 464 житлових будинків 360 були вже цегляними. На той час у місті значно пожвавилася торгівля, діяло 4 державних і 15 приватних торговельних підприємств, протягом року збиралося три ярмарки.

Напередодні реформи 1861 року Мелітополь був типовим провінціальним містеч­ком. Населення його становило 5,3 тис. чоловік, у т. ч. 43 чоловіка належало до дворянського стану, 25 — до духовного, 1346 — купецького; 1008 було міщан, 2474 — державних селян і понад 200 — військовослужбовців. Три п'ятих жителів міста займалися сільським господарством.

В місті не було брукованих вулиць. Базарний майдан потопав у багнюці. На початку 60-х років XIX ст. із загальної кількості витрат для потреб міста в сумі 1922 крб. 41 коп. на впорядкування виділялося лише 48 крб. Тут діяли 67 крамниць, багато товарних складів, 9 винних погребів, горілчані лавки, кофейні, харчевні тощо. Розвивалися кустарні промисли: гончарний, салотопний, миловарний, свічковий та її гелі. Ремісництвом займалося 35 чоловік.

У 70—80 роках XIX ст. в Мелітополі почало розгортатися виробництво сільськогосподарських машин, розвивалася бо­рошномельна та харчова промисловість. На початку 80-х ро­ків брати Классени відкрили невеличкий завод, який випускав жниварки, віялки, букери. Заснований тоді ж завод Голубчина виробляв обладнання для млинів, ремонтував парові двигуни тощо. Став до ладу паровий млин братів Классенів та Нейфельда. Наприкінці XIX ст. в місті налічувалося близько ЗО невеличких промислових підприємств, які виробляли про­дукції на суму понад 2 млн. карбованців.