Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Мала Білозерка (до 1923 року — Верхня Білозерка) — село, центр одноймен­ної сільської Ради. Відстань до районного центру — 40 км, до залізничної станції Мала Білозерка — 4 км. Населення — 7,9 тис. чоловік. Малобілозерській сільській Раді підпорядковані населені пункти Добровільне, Новобілозерка, Польове.

Село лежить у степовій балці — пересохлому руслі колишньої річки Білозерки. В багатьох місцях тут створено штучні водоймища. На північно-східній околиці села знайдено багаті поклади високоякісної залізної руди. Зустрічається подекуди глина, яку використовують для місцевих

Засноване село на початку XIX ст. Першими поселенцями були 13 козацьких сімей із сіл Мохнівки, Кропивного та Сергіївки Стародубського повіту Чернігів­ської губернії, яким дозволили оселитись на вільних землях. Свої курені вони побудували у верхів'ї річки Білозерки і назвали слободу Верхньою Білозеркою. Пізніше сюди прибуло багато державних селян з Полтавської, Курської та інших губерній. Перші поселенці вважали своєю землю на ЗО верст довкола.

Близько 1810 року частину цих земель захопив поміщик Красович. Всі селян­ські скарги урядовці залишили без відповіді. Тоді потерпілі вирішили силоміць вигнати Красовича, і добилися свого. Так само змушений був залишити хутір, засноований на селянських землях, і багатій Пєскошин.

У першій половині XIX ст. жителі слободи займалися в основному скотарством. Проте, за давньою звичкою, вони обробляли й невеликі ділянки цілинної землі. Селяни вирощували пшеницю, жито, овес, гречку, картоплю, капусту, огірки.

1814 року відбулося розмежування земель між нещодавно заснованими слобо­дами: Верхньою та Нижньою (Великою) Білозерками, Михайлівкою, Тимошівкою і Веселим. Але між Верхньою Білозеркою і с. Балками межа остаточно встанов­лена лише 1845 року. Спочатку селяни володіли землею за правом першого захоп­лення і споруджували оселі вздовж річки, де і як кому заманеться. Землянки, са­манні хати бідняків і середняків різко контрастували з кам'яницями куркулів. Сло­бода швидко зростала, і дехто із заможних селян почав засновувати хутори на від­далі від села. Маючи по десять і більше коней та волів, вони розорювали захоплені ними ділянки цілини, а через 3—4 роки залишали їх і освоювали нові. Цілинна земля давала добрі врожаї, і багатії здобували великі прибутки від продажу хліба. Проте більшість селян, у яких не вистачало робочої худоби, мусила використову­вати «м'яку», але виснажену землю. Кількість вільних ділянок з кожним роком зменшувалась, і незабаром вони остаточно зникли. Після ревізького перепису 1858 року землю поділено на 2502 ревізькі душі з розрахунку 9 десятин на душу. Деяка частина землі залишилась під толокою.

Напередодні реформи 1861 року у Верхній Білозерці, яка стала волосним цен­тром, налічувалось 760 дворів, де проживало близько 5 тис. чоловік. Після того, як у 1866 році основні положення реформи 1861 року були поширені на держав­них селян, вони стали власниками своїх ділянок. Але виграла знов таки заможна верхівка, бо бідняки і навіть середняки неспроможні були сплачувати зрослі позе­мельні та інші податки. Щорічні викупні платежі за землю, а також казенні, зем­ські, волосні, мирські податки становили 46,4 тис. крб., тобто 10,у крб. на ревізьку душу, або 1,2 крб. з десятини.

У післяреформений період різко поглибилося класове розшарування селянства. 1872 року у Верхній Білозерці відмовились від розкладки землі на ревізькі душі і поділили її на наявні чоловічі. Протягом наступного десятиріччя землю ще тричі ділили, внаслідок чого, за даними перепису 1884 року, на наявну чоловічу душу припадало тільки 5,5 десятини разом з присадибною землею і толокою. Зменшення наділів було головною причиною зубожіння основної маси селян. На цей час в селі налічувалось 1349 дворів, де проживало 8836 чоловік. Село поділялося на 4 общини, за якими було закріплено 24 тис. десятин землі. 73 двори — торговці, ремісники, наймити — не були приписані до общин і права на надільну землю не мали. Серед усієї кількості общинних господарств 57 не мали посівів, 171 засівали менше 5 деся­тин, 271 — від 5 до 10 десятин. Отже, близько 40 проц. господарств були бідняць­кими, які жили переважно з наймитування. Значну групу — 536 родин — стано­вили середняки, що засівали по 10—25 десятин землі. Кожне з 211 заможних госпо­дарств мало на двір близько 20, а то й більше десятин надільної та 20—40 десятин орендованої землі, а всього вони орендували 4,2 тис. десятин. Крім того, 26 господарств мали 3,3 тис. десятин купленої землі. З цих господарств 174 засівало від 25 до 50, а 37 куркульських дворів — по 100 і більше десятин.

Вкрай нерівномірно розподілялись тягло й реманент. Дві третини бідноти зов­сім їх не мали. Тільки 2 господарства обробляли наділи власним тяглом, решта змушена була вступати в супрягу. Чотири п'ятих середняцьких господарств також вдавалися до супряги чи найму, бо мали на двір по 1—3-є коней, по одному плугу чи букеру. Лише куркульські господарства, у яких було по 5 і більше пар робочої худоби, по кілька плугів, борін, обробляли свою землю власним гяглом і реманен­том. Використовуючи капітали ощадно-позичкового товариства, заснованого в селі 1881 року, куркулі купували жниварки, косарки, молотарки. У одного був навіть трактор марки «Фордзон». За допомогою машин, а також дешевої робочої сили міс­цевих і прийшлих наймитів, багатії щороку збільшували виробництво товарного зерна та інших продуктів. На ярмарках, які, починаючи з 1845 року, проводилися у Верхній Білозерці двічі на рік, вони торгували хлібом, овочами, кіньми, шкірою тощо. Наприкінці XIX ст. багатіям належали в селі 84 торговельні заклади, в т. ч. 44 бакалійні, мануфактурні, галантерейні та інші крамниці, 5 хлібних амбарів, а також 6 шинків, 28 винних льохів. Куркулі та торговці не гребували і лихварством, надаючи місцевій бідноті на кабальних умовах грошові і зернові позички тощо. Все більше селян потрапляло в неоплатні борги, втрачало останнє майно.