Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Юрківка (з 1862 по 1921 рік — Білицьке) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташована на річці Конці, за 12 км від районного центру. Відстань від найближчої залізничної станції Обща 1 км. Населення — 3127 чоловік.

Численні археологічні знахідки свідчать про те, що в сиву давнину на терито­рії нинішньої Юрківки жили люди. На північній околиці села височить група кур­ганів, з яких найбільші — Мечеть-могила і Шаврова могила. У Юрківців зберег­лося кілька кам'яних половецьких баб —

У XVI ст. річка Конка була кордоном між «козачою республікою», як називав Запорізьку Січ Карл Маркс, і татарськими володіннями. На Шавровій могилі, най­вищій точці лівого берега Конки, татари збудували фортецю, біля якої виріс аул з мечеттю. Навколо цієї могили місцеві жителі не раз знаходили чавунні та свин­цеві ядра, що свідчили про запеклі бої запорізьких козаків з татарами.

Після приєднання до Росії південних приморських степів на місці татарської фортеці виникло невелике поселення, яке певний час називалось Аулом. Його за­сновниками були біглі кріпаки з північних губерній. За іменем одного з перших поселенців — Юрка воно в народі дістало назву Юрківки. Нове село поступово зростало, в перші роки — за рахунок кріпаків-втікачів, а наприкінці XVIII — на початку XIX ст.— державних селян з Волині, Уманщини, яких царський уряд переселяв на береги Конки. Окремі частини села (кутки) місцеві жителі так і нази­вали «Уманщиною», «Волинню» тощо. У 30-х роках XIX ст. в Юрківці оселилося кілька козацьких сімей із Задунайської Січі — Галушків, Чорноморців, Лисенків, Таранів та ін., яким уряд дозволив повернутися на батьківщину.

Тривалий час мешканці Юрківки, які належали до категорії державних селян, використовували великі простори родючого цілинного степу здебільшого як пасо­виська. Зерно вирощували лише для власних потреб. Але вже з 40-х років земле­робство стає основним заняттям населення, і напередодні реформи 1861 року в селі не залишилось вільних, нерозораних земель. В той час у Юрківці налічувалось 356 дворів, проживало 2569 чоловік. 1862 року село стало волосним центром і на вимогу багатіїв було перейменоване на Білицьке (за прізвищем попа).

У другій половині XIX ст. у Білицькому, як і в інших південних селах, основ­ним напрямом господарства стало виробництво пшениці на продаж. Земля набула великої цінності. Все гостріше відчувалась її нестача, бо населення невпинно зро­стало, а земельний масив юрківської общини — 10,5 тис. десятин,— з усіх боків затиснутий володіннями великих поміщиків: Попова, Скавронської, Буралова та ін., залишався незмінним. За першим переділом землі, що стався в 1862 році, на кожну з 1386 ревізьких душ припало по 6 десятин орної землі та по 2 десятини під садибу і толоку. З кожним наступним переділом (уже на наявні чоловічі душі) земельні ділянки значно зменшувались.

1886 року в Білицькому проживало 4137 чоловік. З 617 селянських дворів 25 зовсім не мали посівів, 76 — засівали менше 5 десятин, а 165 — від 5 до 10 десятин. Отже 43 проц. родин були бідняцькими, що не могли прогодуватися з власного гос­подарства і мусили шукати додаткових заробітків наймитуванням. До середняцьких належало 286 родин, які сяк-так зводили кінці з кінцями. 65 заможних дворів, крім надільної, мали 572 десятини купленої землі, а також щороку орендували 1,5 тис. десятин. У них було багато робочої худоби, плугів, букерів, сівалок, коса­рок тощо, тоді як 212 бідняцьких родин або мали по одному коню, а то і зовсім були безтяглими. Чотири п'ятих середняцьких родин теж мусили наймати худобу й ін­вентар у куркулів, вдаватися до супряги.

Заможні селяни возили продавати зерно до Олександрівська й Оріхова, а бід­нота свій хліб, вирощений ціною тяжкої праці, віддавала за копійки перекупникам, бо мусила сплачувати податки. У 1886 році сума викупних та інших поземельних платежів, а також земських, волосних і мирських податків, що сплачувала селян­ська община, дорівнювала 12 420 крб. На ревізьку душу припадало 9,8 крб., а з кож­ної десятини — 1,2 крб. Ці податки лягали важким тягарем на плечі бідняків і середняків. Шукаючи засобів до існування, чимало селян виготовляло на продаж вироби з лози та рогози, вичинювало шкури, 16 селян займалися ковальством, З родини — гончарним промислом, одна — колісним. В селі було 4 олійниці, 21 вітряк, 3 хлібні склади, 9 крамниць, що належали куркулям, купцям і торговцям.

Розвиток капіталізму ще більше посилив зубожіння трудящого селянства. На початку XX ст. розмір наділу на чоловічу душу зменшився до 2,6 десятини. З 766 родин 363, тобто майже половина, були бідняцькими. 246 дворів щороку посилали 500 чоловіків, жінок та підлітків в найми до куркулів або на заробітки до Катеринослава, Олександрійська, у Донбас. Спільна праця з робітниками вели­ких промислових центрів сприяла пробудженню політичної свідомості цих селян, поширенню серед них революційних ідей.

У 1905 році до Білицького прибув один з керівників Олександрійського комі­тету РСДРП Й. Т. Леппік. Разом з соціал-демократами із сусіднього села Комишувахи К. К. Грушецьким та Т. О. Дудником він організував революційний гурток. За доносом провокатора членів гуртка було засуджено до різних строків ув'яз­нення.

У 1907 році царський уряд почав проводити в життя столипінську аграрну реформу, яка призвела до дальшої пролетаризації селянства. Виходячи з общини, безкінні та безреманентні селяни продавали свої ділянки за безцінь — по 30 крб. за десятину, тоді як її ринкова ціна дорівнювала 250 крб. Скуповуючи їх, куркулі