Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Новопетрівка - село, центр однойменної сільської Ради. Розташована на березі Азовського моря, за 12 км на північний схід від районного центру і залізничної станції Бердянськ. Населення - 2085 чоловік. Сільській Раді також підпорядковані села Старопетрівка та Куликівське.

Про заселення цієї території ще в глибоку давнину свідчать виявлені поблизу села в Покосній балці залишки поселення доби бронзи (І тисячоліття до н. ери).

Петрівська фортеця мала посилений карантинний пост, а з 1776 року - митну прикордонну заставу. За кріпосною стіною було зведено кам'яні будинки для вій­ськової старшини та казарми. Відставні солдати, працівники допоміжних служб, челядь та втікачі з північних губерній почали селитися поруч з фортецею. Так виник­ла невелика слобідка, в якій 1776 року налічувалося 618 жителів.

Після Кючук-Кайнарджійської угоди 1774 року Петрівська фортеця втратила своє оборонне значення і з 1779 року її офіційно ліквідували. Основним заняттям жителів Петрівського посаду, яким управляв спеціально призначений наглядач, стало сільське господарство, допоміжну роль відігравало рибальство.

1829 року до Петрівського посаду прибула частина колишніх козаків Заду­найської Січі, яким Російський уряд дозволив оселитися між Маріуполем і Ногайськом. Жителів Петрівського зарахували до Азовського козачого війська. Водночас посад перейменували на станицю, вона стала центром війська. Тут розташувався військовий штаб, отаман війська Й. Гладкий та його канцелярія, станичне правління і в'язниця. Невдовзі було відкрито військовий шпиталь, аптеку, приходське учили­ще, церкву.

В липні 1855 року, під час Кримської війни, англо-французька ескадра з 13 су­ден після невдалої спроби оволодіти Бердянськом наблизилася до Петрівської форте­ці і відкрила по ній артилерійський вогонь. На 26 баркасах інтервенти висадили де­сант, але козаки скинули його в море.

У 1865 році, після ліквідації Азовського козачого війська, частина козаків пере­селилася на Північний Кавказ і Кубань. Решта стала державними селянами. Насе­лення Петрівки поповнювалося за рахунок державних селян Чернігівської, Полтав­ської, Курської та інших губерній.

Колишня козацька станиця перетворилася на звичайне село. На відміну від розташованої поблизу Старопетрівки, його назвали Новопетрівкою.

Протягом 1863—1865 рр. селяни одержали від уряду по 9 десятин наділу на ре­візьку душу, і «в дар» свої садиби. Родини колишніх урядників додатково одержа­ли ще по 15 десятин, їх вдови - по 7,5 десятини, а дочки-сироти — по 4,5 десятини, у володіння до смерті чи до шлюбу з правом викупу. Згідно з царським указом 1866 року про викуп у казни земельних наділів колишні козаки Новопетрівки, а ни­ні «селяни-власники», сплачували щороку 7629 крб., але так і не змогли «розраху­ватися» з урядом.

В пореформений період провідним напрямком господарства Новопетрівки стає виробництво товарного зерна, насамперед пшениці. Проникнення капіталізму на село прискорило швидке класове розшарування селянства. За даними перепису 1886 року в Новопетрівці налічувалося 215 дворів, проживало 1282 чоловіка. 77 бідняцьких господарств не могли прохарчуватися за рахунок власних посівів, їм доводилося наймитувати у багатіїв. 102 господарства були середняцькими. 36 куркульських за­сівали від 25 до 50 десятин кожне. Бідняки та середняки Новопетрівки сіяли майже виключно ярі культури, бо з-за недостатньої кількості землі не мали змоги залишати частину її під чорним паром протягом цілого року. Самостійно вели господарство тільки 100 родин, тобто, менше половини дворів. 84 родини свої посіви обробляли супрягою, решта орендувала тягло та реманент чи відмовлялася від власного госпо­дарства, здаючи наділи частково, а то й повністю в оренду багатіям. Сохи, рала та дерев'яні борони становили основний реманент більшості селянських господарств. Земля не угноювалася, бо гній використовувався для опалення та як будівельний матеріал.

Диференціація селянства поглибилася на початку XX ст. У 1901—1902 рр. в Новопетрівці з 361 двора, де проживало 2713 осіб, 126 родин належали до бідняць­ких, 136 — до середняцьких господарств. Водночас 99 куркульських дворів, крім власних наділів, орендували понад 800 десятин землі у сільської бідноти та середняків і 450 десятин — у поміщиків і колоністів. Вони мали достатню кіль­кість робочої худоби та простого інвентаря, а також сівалки, жниварки і кінні молотарки й були основними виробниками товарного зерна. В той же час 22,4 проц. дворів Новопетрівки не мали робочої худоби, 30,2 проц. не мали ніяких знарядь для обробітку землі, один букер чи плуг припадав на два двори.