Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Кірове (до 1939 року — Жеребець) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташоване за 12 км від районного центру, відстань від найближчої залізничної станції Обща — 3 км. Через село проходить шосе Запоріжжя—Жданов. Населення— 4,8 тис. чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Васинівка і Любимівка.

На околицях села та на берегах річок Конки і Жеребця є поклади граніту, будівельного піску, білої і гончарної глини, а також сланців, багатих на алебастр. Навколо Кірового чимало курганів, збереглося кілька кам'яних половецьких баб XII—XIII століть.

За даними перепису 1782 року, тут налічувалося 79 дворів, проживало 639 чоловік. Невдовзі хутір став військовою слободою. 1798 року її перетворено на село. Від­ставні солдати одержали земельні наділи і урядову позичку для купівлі тягла та реманенту. Згодом сюди переселено кілька десятків сімей державних селян з Пол­тавської губернії.

Близько 10 тис. десятин землі навколо Жеребця були передані царським урядом «в рангову дачу і по чину особо» майору Кадуліну, підпоручику Буракову, титуляр­ному раднику Булицькому. Між 1839 і 1844 рр. поблизу села оселилося чимало однодворців і чиншової шляхти, які теж одержали великі земельні наділи. Багато землі міністерство державного майна віддавало і новим переселенцям — держав­шім селянам з сусідньої Катеринославщини, колоністам з Бесеарабії. У 1859 році в Жеребці вже налічувалося 764 двори, проживало 4650 чоловік. Земельний наділ на ревізьку душу дорівнював 8 десятинам. Через п'ять років після реформи 1861 року державних селян Жеребця примусили сплачувати надзвичайно високі викупні поземельні платежі, а також великі державні, земські, волосні, мирські по­датки, що разом становили 10,4 крб. на ревізьку душу.

Оскільки значна частина закріпленої за Жеребецькою общиною землі (14,7 тис. десятин) була далеко від села, селяни почали переселятися на хутори. 1865—1867 рр. засіювано Ново-Іванівку, Копані, а потім і Ново-Троїцьке. Та населення Жеребця продовжувало швидко зростати. Наприкінці XIX ст. тут було 1136 дворів і 8126 жителів. З 70-х років землю ділили вже не на ревізькі, а на наявні чоловічі душі, на кожну з яких припадало по 4,4 десятини орної і 0,16 десятини присадибної землі. 1891 року селяни перейшли на подвірно-спадкоємне володіння землею. Подвірними господарями вважалися чоловіки, яких внесено до реєстрових списків 1870 року, їм нарізали по 5 десятин землі. Решта ж чоловічого населення, яка народилася після 1870 року, не мала права на подвірний наділ і одержала лише по 1 десятині па душу. 1897 року відбувся ще один переділ землі серед селян, які не вважалися спадкоємними господарями, а таких було 2605 душ. На кожну з них припав клап­тик землі розміром 15х 120 сажнів.

Нерівномірний розподіл землі, а також тягла й реманенту свідчив про гли­боке класове розшарування селян. За подвірним переписом 1899 року, в Же­ребці налічувалося 55 безземельних дворів, 86 мали від 0,5 до 5 десятин і 497— від 5 до 10 десятин. У третини з них не було тягла, три чверті не мали інвентаря. Звачна частина цих господарств здавала свої наділи в оренду куркулям, а решта обробляла землю, вдаючись до супряги. Отже, близько 60 проц. селянських госпо­дарств Жеребця були бідняцькими.

Із 428 середняцьких господарств більшість теж обробляла наділи супрягою або наймала тягло і реманент у багатіїв. Тільки 70 куркульських дворів, що крім надільної мали понад 2 тис. десятин купленої і 1,8 тис. десятин орендованої землі, а також багато волів, коней та інвентаря, засівали по 25—100 і більше десятин. На них працювало 286 наймитів. Вироблюваний хліб куркулі відправляли заліз­ницею, прокладеною 1900 року поблизу Жеребця, до Олександрівська і навіть на Донбас. Найбагатші з них мали також 23 крамниці і 8 майстерень — столярних, шорних, бондарню, стельмашню, чинбарню та ін. Домашніми промислами займалися 193 двори, що не могли прожити з сільського господарства.

Біднота, яка терпіла від темряви, злиднів, безправ'я, не хотіла миритися з тяж­кою долею. На початку XX ст. революційну роботу серед селян провадили місце­вий житель І. В. Сокіл і вчитель О. Н. Ковтун. Наприкінці листопада 1906 року близько 300 чоловік зібралися на мітинг. Селяни вимагали розподілу землі й майна куркулів, скасування податків. Для упокорення «бунтівників» в село прибули козаки. Почалися арешти. О. Н. Ковтуна, О. Й. Волосатого, П. І. Свириденка й ін­ших активних учасників селянського виступу було засуджено до різних строків тюремного ув'язнення.

Та боротьба тривала. В 1907 році місцевий селянин П. К. Овсянников органі­зував підпільний революційний гурток, до якого увійшли П. В. Сокіл. О. П. Чернов, М. О. Сердюк та інші. Вони мали зв'язок з більшовиками Т. О. Дудником із Комишувахи та І. С. Опанасенком з Михайлівки. Члени гуртка збирали гроші для придбання революційної літератури, яку поширювали серед населення. Не­вдовзі найбільш активних з них було заарештовано і в кайданах відправлено на каторгу, а решта потрапила під вплив т. зв. анархістів-комуністів. Створена ними організація встановила зв'язки з центрами анархістів у Парижі і Женеві. Вона займалася експропріацією коштів у багатіїв, ін див і дуальним терором. Усі її члени опинилися за гратами.