Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

У травні 1919 року після виборів до сільських і волосних Рад відбулися пові­тові з'їзди Рад. Перший Мелітопольський повітовий з'їзд Рад проходив 7—13 травня 1919 року. Заслухавши й обговоривши доповіді по земельному та продовольчому питаннях, про стан народної освіти, з'їзд прийняв рішення про утворення повіто­вих комітетів продовольчої допомоги трудящим Росії, про організацію дитячих Колоній для голодуючих дітей Москви і Петрограда, про поліпшення пропагандистько-агітаційної роботи та зміцнення органів Радянської влади в повіті.

Діяльністю Рад і громадсько-політичним життям керували більшовицькі орга­нізації, які після виходу з підпілля виявились нечисленними. Так,

Мирний перепочинок тривав недовго. Наступ денікінських полчищ знову при­пинив діяльність органів Радянської влади на Запоріжжі. Партійні організації провели масову мобілізацію трудящих до лав Червоної Армії. У травні 1919 року в Олександрівську сформувався полк, у Мелітополі виник комуністичний загін. Селяни Воскресенської волості Олександрівського повіту, дізнавшись, що фронт наблизився, озброїлись, хто чим міг, і вийшли на позиції в напрямі Царекостянтинівки. І це був не поодинокий випадок.

В розпалі боротьби з білогвардійщиною зрадницький удар в спину Радянській владі завдав Махно. Махновщина виникла влітку 1918 року в Олександрівському повіті і згодом поширилась на всю Північну Таврію. Навесні 1919 року під керівни­цтвом куркульського «батька» Махна та його анархістського і лівоесерівського ото­чення цей рух перетворився на анархо-куркульський і контрреволюційний. Соці­альний склад махновців був дуже неоднорідним. До Махна пішли заможні, середні та бідні селяни, люмпен-пролетарі і просто злочинці. Але основою махновських банд були куркулі, що становили у приазовській степній смузі понад 20 проц. се­лянських господарств. Загальнополітична та воєнна обстановка на Україні не давала змоги негайно ліквідувати цей антирадянський гнійник. На необхід­ність гнучкої тактики у стосунках з Махном вказував В. І. Ленін у телеграмі до С. С. Каменева травня 1919 року: «З військами Махна тимчасово, поки не взято Ростов, треба бути дипломатичним, пославши туди Антонова особисто і поклавши на Антонова особисто відповідальність за війська Махна». Безчинства, розгул і зрада махновців ще більше посилювались у період, коли погіршувалось становище Червоної Армії на фронтах громадянської війни. Так, у травні 1919 року, коли

махновські загони, сформовані в третю бригаду Червоної Армії, діяли у складі радянських військ донецького напряму, махновці в критичний момент боїв проти Денікіна по-зрадницькому залишили фронт і відкрили денікінцям шлях у тил ра­дянських військ. Сам Махно разом із своїми прибічниками втік з Гуляйполя, де перебував його штаб, і переправився на правий, берег Дніпра. У червні денікінці захопили всю територію сучасної Запорізької області. Вони відновили дореволю­ційні порядки, чинили криваву розправу над комуністами, нещадно катували ро­бітників і селян. Не було села, де б каральні загони не застосовували репресій до селянської бідноти.

Боротьбу проти кривавого білогвардійського терору очолили більшовики. В містах діяли підпільні партійні комітети. На допомогу їм ЦК КП(б)У направив 59 досвідчених партійних працівників. Партійні організації створювали парти­занські загони. На побережжі Азовського моря — в районі Бердянська та Ногай­ська діяв партизанський загін на чолі з Г. 3. Голиком (комісар О. Д. Леванісов). На північ від Мелітополя оперували партизани під керівництвом Шульженка.

Олександрівська партизанська бригада під командуванням Зубенка (вона входила до групи партизансько-повстанських військ Лозово-Синельниківського району) кон­тролювала частину Південної залізниці, особливо дільницю Олександрівськ— Мелітополь. Відбувались значні операції на лініях Нікополь—Кічкас та Пологи— Чаплине. Партійним організаціям і червоним партизанам у період боротьби з Денікіним нерідко доводилось стикатися з махновцями, які своїми зрадницькими діями сприяли успіхові Денікіна. Восени 1919 року махновські загони налічували близько 35 тис. чоловік, з них щонайменше 10 тис. були хворі на тиф. На почаїку жовтня махновці зайняли Олександрівськ, певний час вони тримали Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь, Нікополь, Катеринослав. У захоплених ними містах і селах панували анархія, беззаконня і сваволя. Грабежі махновців підривали і без того зруйноване господарство. Провадячи епізодичні воєнні дії проти Денікіна, Махно і його ото­чення залишались ідейними противниками Радянської влади. Пропагуючи гасло: «Ради без комуністів», цілком заперечуючи керівну роль Комуністичної партії, вони стояли на позиціях дрібнобуржуазного анархізму.

Оскільки в загонах Махна було чимало політично малосвідомого трудового селянства, більшовицькі комітети ставили своїм завданням відірвати його від мах­новщини і залучити на бік Радянської влади. Практично розв'язувати це складне питання довелось Олександрівському більшовицькому комітетові, що перебував у самому центрі контрольованої махновцями території. Олександрівська партійна організація посилала комуністів до загонів Махна. Особливо велику роботу по роз­кладу махновських банд провели комуністи М. Полонський, Н. Новицький та інші. Внаслідок проведеної роботи багато махновців почало переходити на бік Червоної Армії. Так, 15-й махновський полк повністю приєднався до радянських військ. З Махном залишалися тільки запеклі контрреволюціонери, куркулі і декласовані елементи — грабіжники. Махновщина набула характеру відвертого контрреволю­ційного бандитизму.