Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

У XVII—XVIII ст. ст. на Січі у свята влаштовувалось багато видовищ: урочисті процесії з музикою, рушничними і гарматними салютами, фейєрверками, гуркотом литавр тощо. Крім колядувань і щедрувань, молодь проводила драма­тичні дійства, святкові інтермедії, ходила із «Зіркою», «Козою», «Меланкою», ста­вила народну драму «Лодка, або шлюпка», пов'язану з повстанням Степана Разіна, що свідчило про зв'язки запорізьких козаків із донськими.

Художні смаки народних мас, їх високорозвинуте художнє відчуття прекрас­ного на Запоріжжі в XVI—XVIII ст. ст. виявлялись у філігранній

Запорізька Січ і навколишні степи, Дніпро-Славутич, Великий Луг і Хортиця, життя трудящих і їх героїчна боротьба проти соціального і національного гноб­лення — знайшли яскраве відображення у фольклорі. Такі перлини народної поезії, як думи: «Козак Голота», «Отаман Матяш», «Федір безродний, бездольний», «Кішка Самійло», «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер» та ін., історичні пісні, легенди і перекази про Морозенка, Супруна, Гната Голого, Івана Сірка, Максима Кривоноса, Івана Богуна, Богдана Хмельницького, Семена Палія, Максима Залізняка, Устима Кармалюка та інших славетних людзй України, про розправу голоти над дукою-багатієм, про кріпосницькі утиски і гайдамацькі повстання, записані

й поширені на Запоріжжі,— переконливе свідчення тому, У цих творах з усією широтою і глибиною виявляється гаряча симпатія і любов трудящих до своїх ге­роїв — захисників від соціального і національного гноблення, підтримка цих героїв та рішучий осуд експлуататорів і їх прислужників, радість з приводу розправи голоти над дуками-визискувачами. Всесвітньо відомим став знаменитий «Лист запо­ріжців до турецького султана», складений у другій половині XVII ст., коли кошо­вим отаманом на Запоріжжі був Іван Сірко. Цей лист, сповнений глибокого опти­мізму, приперчений козацьким гумором, пройнятий гостроюзневагою до лютих ворогів, надихнув пізніше видатного російського художника-реаліста І. Ю. Рєпіна на створення відомого монументального твору.

З другої половини XVIII ст. царський уряд почав вживати заходи до поступо­вої колонізації козацького степу. З 1741 року особам, які втекли з Лівобережної України та Росії і переховувались у Польщі, Молдавії чи в Криму, було дозволено селитись у південних степах. Все ж заселення степової України відбувалося дуже повільно. Турки і татари своїми загарбницькими нападами руйнували українські і російські поселення, перешкоджаючи освоєнню багатих, родючих земель. Отже, щоб створити сприятливі умови для розвитку продуктивних сил у краї, треба було насамперед ліквідувати татаро-турецьку загрозу і мати вільний вихід до берегів Чорного та Азовського морів.

У 1770 році почалось спорудження т. зв. Дніпровської укріпленої лінії, що про­лягла через запорізькі степи між річками Дніпром і Бердою. Система укріп­лень складалась з семи фортець; Петровської, Захар'ївської та Олексіївської — на річці Берді, Кирилівської — на річці Токмачці, Григорівської і Микитівської — на річці Кінській, Олександрійської — в гирлі річки Сухої Московки, на місці збудованих раніше редутів. Цей період у житті запорізького краю, поряд з даль­шим зростанням продуктивних сил, відзначився посиленням соціального роз­шарування козаків та загостренням класових суперечностей. Січова старшина і заможне козацтво дедалі більше гнітили рядових козаків та селян, які жили на Січі. За рахунок їх визиску старшинська верхівка нагромадила великі капітали, мала багато худоби, майна і землі. Гострі соціальні суперечності вияв­лялися в частих стихійних повстаннях козацької сіроми, селян і міської бідноти. Запоріжжя, як і в попередні віки, відігравало величезну роль у боротьбі проти, гнобителів. Навесні 1768 року запорізька козацька сірома під проводом Максима Залізняка взяла активну участь у великому антифеодальному русі на Правобереж­ній Україні — Коліївщині, під впливом якої наприкінці грудня 1768 року в Січі вибухнуло найбільше в її історії повстання. Повсталі захопили військову артилерію, випустили ув'язнених гайдамаків, розгромили будинки старшини та багатого ко­зацтва. Закріпившись у Січі, сірома чинила героїчний опір царським каральним військам. Але сили були нерівні, і повстання придушили.

Запоріжці активно підтримали російських братів-повстанців, які виступили проти своїх гнобителів під проводом О. Пугачова. Чимало запорізьких козаків перебувало у його війську. Після поразки в бою з царськими військами біля Чорного Яру Пугачов мав намір йти до Запорізької Січі.

Внаслідок переможної російсько-турецької війни 1768—1774 рр., за Кючук-Кайнарджійським мирним договором (липень 1774 року) Росія дістала землі між Дніпром і Бугом, а отже й вихід до Чорного моря. Після цього Січ стала внутріш­ньою територією. Царський уряд, який давно прагнув ліквідувати Січ як вогнище антифеодальної боротьби, вирішив її знищити. У липні 1775 року царське військо на чолі з генералом Текелієм, повертаючись з турецького фронту, несподівано напало на Січ і зруйнувало її. 3-го серпня 1775 року царським маніфестом було офіційно проголошено ліквідацію Січі. Цим реакційним актом царський уряд назавжди припинив існування славної Запорізької Січі, яка протягом сто­літь була оплотом визвольної боротьби всього українського народу проти зов­нішніх і внутрішніх ворогів.

Значна частина запоріжців залишилась у козацькому стані, за становищем, наближеним до державних селян, а землі колишньої Запорізької Січі включено до складу Катеринославського намісництва і, здебільшого, роздано дворянам.