Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

місцевої сировини, серед них — 2 парові вальцьові млини, 4 олійниці, салотопний, цегельний і свічковий заводи та ін. Торговці мали 50 дріб­них торговельних закладів — крамнички, винарні, шинки тощо. 4 рази на рік вла­штовувалися ярмарки, де продавалося сільськогосподарських продуктів майже на 100 тис. карбованців.

Та, як і раніше, більшість населення займалася хліборобством. Тяжким було становище міського і приміського селянства. З кожним роком зменшувалися наділи землі. Якщо за переділом общинної землі 1848 року на ревізьку душу припало по 10 десятин, то через 10 років тільки по 5,5 десятини. Наділи нарізалися з основного земельного масиву, а 3350 десятин вважалися запасними і використовувалися під луки. Проте вже наступного десятиріччя через нестачу землі ця ділянка степу була також переділена з розрахунку 3 десятини на ревізьку душу.

Після реформи 1861 року хліборобів Оріхова, що за своїм станом належали до державних селян, примусили викуповувати землю, яку вони поливали своїм потом майже протягом століття. Дедалі збільшувалися податки. 1886 року Андріївська і Дапилівська селянські общини міста, що мали 1077 наявних чоловічих душ і І3,4 тис. десятин придатної та 350 десятин непридатної землі, мусили сплатити по­над ІЗ тис. крб. платежів. Річні платежі на ревізьку душу становили 13,1 карбо­ванця. Наприкінці XIX ст. земська управа заявила селянам, що їхні землі нале­жать не поземельним общинам, а міській управі, і під загрозою виселення приму­сила сплачувати т. зв. квартирний податок, а також по 3 копійки за 5 відер води.

Серед міської частини селян різко проявлялося класове розшарування. За да­ними перепису 1886 року із 365 господарств 41 зовсім не мали посівів, 66 засівали від 1 до 5 десятин, 95 — від 5 до 10. Отже, 60 проц. дворів були бідняцькими. 38 ро­дин не мали робочої худоби, а близько 100 — сільськогосподарського інвентаря. Вони мусили здавати свої наділи повністю або частково в оренду куркулям, праце­здатні чоловіки йшли до них у найми або на сезонні, а то й постійні роботи в про­мисловості.

Не набагато кращою була й доля середняка. 131 господарство засівало від 10 до 25 десятин. Переважна більшість з них мала по 1—2 голови робочої худоби, 72 господарства обробляли землю, вдаючись до супряги або найму тягла і реманенту.

35 куркульських господарств (разом з Новоадріївськими хуторами) засівали кожне від 25 до 200, а деякі і більше десятин землі, мало по дві-чотири пари коней, жниварки, по 2—3 плуги та інший інвентар. Вони орендували значно більше землі, ніж мали надільної.

За наступні 20 років внаслідок кількох переділів наділи на наявну чоловічу душу зменшилися до 3,7 десятини. Через нестачу землі, брак тягла та реманенту, а також часті неврожаї ще більше зубожіли бідняки, перетворившись у сільськогос­подарських і міських пролетарів; значна частина середняцьких господарств пере­йшла до розряду бідняцьких; зміцніла куркульська верхівка.

У 1902 році закінчено будівництво Катерининської залізниці. Вона пройшла через Оріхів, з'єднавши міста Олександрівськ і Пологи. Спорудження залізниці сприяло дальшому розвиткові міста. Поступово воно знову стало значним перева­лочним пунктом. Сюди з навколишніх сіл звозили зерно, що йшло на продаж.

На початку XX ст. в Оріхові споруджено завод сільськогосподарських машин, який був філією підприємства Крігера в Гуляйполі. На ньому виготовляли жатки-лобогрійки. Збільшили виробництво 6 цегельно-черепичних, 2 шкіряні заводи та інші підприємства міста, де 1905 року працювало понад 1 тис. робітників. Робо­чий день тривав 14 годин, зарплата була низькою, видавалась несвоєчасно, перепо­ловинювалася штрафами.

На початку 1905 року оріхівські робітники, за прикладом пітерських, москов­ських, а також олександрівських пролетарів, стали під прапор революції. 14 лю­того вони залишили роботу і вийшли на демонстрацію з вимогами політичних сво­бод, 8-годинного робочого дня, скасування штрафів. Страйком, який тривав 2 тижні, керували робітники заводу Крігера С. Василина, І. Пашко та кілька інших. Багато страйкарів було заарештовано й кинуто до в'язниці. У червні 1905 року в Оріхові створено соціал-демократичну організацію, а восени того ж року — легальну профе­сійну спілку. Вони очолили боротьбу робітників за політичні свободи та поліпшення економічного становища. Серед селянської бідноти революційну роботу проводили місцеві соціал-демократи, а також Оріхівська організація Мелітопольської селян­ської спілки. У 1908 році міська організація РСДРП і селянська спілка були роз­громлені. При обшуках поліція вилучила печатку Оріхівської організації РСДРП та близько 250 примірників брошур і листівок. Заарештованих революціонерів за­судили до різних строків ув'язнення чи каторги. Революційний рух у місті було придушено.

Напередодні першої світової війни в Оріхові проживало 8,4 тис. чоловік. Він мав вигляд великого села, а не міста. З 870 житлових будинків кам'яних було близь­ко 40, дерев'яних — 22, решта— саманні. Крім того, налічувалось понад 1,5 тис. господарських та інших будівель. Протяжність 24 вулиць і провулків становила 37 км, з них лише 20 проц. забрукованих. Освітлювалася гасовими ліхтарями тільки центральна, купецько-дворянська частина міста. Тут діяло 70 крамниць та інших торговельних закладів з річним оборотом понад 600 тис. крб., а також кілька про­мислових підприємств, що за рік виробляли продукції на 200 тис. карбованців.

Лише в 80-х роках XIX ст. відкрилася дільнична лікарня на 20 ліжок з неве­личкою амбулаторією. Вона обслуговувала місто і 6 сіл (майже 27 тис. жителів), працювали в ній (у 1913 році) один лікар, два фельдшери, акушерка та повивальна бабка. Була також невеличка залізнична лікарня з двома фельдшерами.

В Оріхові налічувалося чимало навчальних закладів для дітей привілейованих класів: реальне, двокласне і трьохкласне училища, жіноча гімназія та ін. 70 проц. дітей незаможних верств населення не мали можливості навчатися, а ЗО проц. від­відували земську двокласну і церковнопарафіяльну школи. 1913 року на кожних 100 жителів 64 не вміли читати і писати.