Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Змістовно працювали сільський, колгоспні клуби та клуб Попівської МТС. До революції газети в Попівці одержували піп, три вчителі та поліцейський пристав; у 1940 році трудящі села передплачували 510 примірників газет і 150 журналів.

З початком Великої Вітчизняної війни двісті односельців пішли на фронт захи­щати Батьківщину. В поле на збирання врожаю вийшли жінки, старики, діти, які не тільки зібрали але й своєчасно вивезли хліб на державні пункти. Коли наблизився фронт, колгоспники евакуювали з села техніку, худобу, громадське майно. Евакую­валася й частина населення.

7 жовтня до Попівки підійшла очікувана 6-а стрілецька дивізія під командуван­ням генерал-майора Шепетова. Командарм А. К. Смирнов поставив завдання про­рвати вороже кільце в напрямі сусіднього села Олексіївки і дати можливість штабу армії та всім підрозділам вийти з оточення. Прорив було здійснено, але як тільки оперативна група наблизилася до околиць Олексіївки, вороже кільце знову зімк­нулось.

Зваживши обстановку, командарм віддав наказ усьому оперативному складу штабу прорвати оточення і сам зі зброєю в руках пішов у шерензі наступаючих. 12 годин тривав жорстокий безперервний бій з ворогом. Після бою біля полезахисної смуги над шляхом між Попівкою та Андріївною залишилися купи фашистських трупів. Але загинув і генерал А. К. Смирнов. У цьому бою полягли також на­чальник артилерії 18-ї армії генерал-майор О. С. Титов, комісар військово-повітряних сил цієї армії Н. П. Новохатній, начальник штабу 51-ї Перекопської дивізії полковник Смердов. Жителі Попівки підібрали й поховали в братських могилах тіла 193 радянських воїнів. Після війни на могилах встановлено пам'ятники.

у романі «Людина і зброя» лауреата Ленінської премії О. Т. Гончара так зобра­жено останній бій мужнього генерала А. К. Смирнова і його воїнів:

«Потім настане день, коли в осіннім присмерку в терновому, степовому байраці геперал-командувач армії збере всіх ще живих — їздових, шоферів, штабних офіцерів і навіть поранених з польових госпіталів, всіх, хто ще здатен тримати зброю, збере і скаже:

— Товариші, ми в оточенні. Поки зброя при нас, ми залишаємося бійцями Вітчизни.

Кинувши в балці легкову, відмовившись від літака, яким він міг ще вихопитися звідси, генерал поведе рештки своєї армії на прорив. Цілу ніч точитиметься нерівний бій з ворожими засадами, аренами схваток стануть колгоспні подвір'я, зацьковані червоноаршйці відстрілюватимуться з-за сівалок, із садків, із посадок, а на ранок біля вітрозахисної смуги за селом лежатимуть купи трупів німецьких, купи трупів на­ших, і поміж рядовими лежатиме генерал...».

кала відправлення на каторжні роботи до Німеччини. І все ж окупанти схопили і відправили в гітлерівське рабство 285 чоло­вік, а відступаючи вони спали­ли 133 хати, приміщення лі­карні, шкіл, сільради, пошти, МТС, громадські й виробничі буд івл і колгоспів. Загальні збитки, завдані фашистами се­лу, перевищили 21 млн. карбованців.

Захопивши село, фашистські недолюдки обнишпорили всі хати, сараї й погреби, шукаючи поранених червоноармійців, яких відразу ж вбивали. За переховування їх було розстріляно трьох колгоспників. Та, не зважаючи на загрозу смерті, радян­ські патріотки-жінки Попівки врятували життя багатьом пораненим воїнам Черво­ної Армії. Від хижого ока загарбників вони ховали худобу й птицю, хліб і майно, зволікали виконання польових робіт у створених гітлерівцями т. зв. сільськогоспо­дарських общинах.

Після тривалого запеклого бою частини 86-ї гвардійської стрілецької дивізії (командир — полковник В. П. Соколовський) 1-го гвардійського стрілецького корпусу 2-ї гвардійської армії Південного фронту 17 вересня 1943 року визволили село від німецько-фашистських військ. При цьому загинуло 480 бійців і офіцерів, похова­них в братській могилі у центрі села, де встановлено пам'ятник.

Багато односельців відзначилися в боях за соціалістичну Батьківщину, 153 з них нагороджено орденами й медалями, 86 чоловік полягли смертю героїв на полях битв.