Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Протягом наступних десятиліть класові протиріччя в селянських общинах По­півки загострилися. У 90-х роках їх стало три — від Попово-Троїцької відокремилася ще одна Поново-Водянська поземельна община. За даними подвірного пере­пису 1904 року кількість дворів загалом зменшилася проти 1886 року на 115, а на­селення — на 625 чоловік, оскільки виїхали звідси до Бердянська та інших міст єврейські родини та частина знедоленої бідноти. Тільки 180 куркульських і міцних середняцьких господарств обробляли свої наділи власними засобами, решта

Значно зміцніла куркульська верхівка, яка становила 20 проц. господарств Попівки і тримала в своїх руках понад 60 проц. усієї орендної землі. Столипінська аграрна реформа дала можливість куркулям збільшити свої наділи і скупити близько 1 тис. десятин у розореної бідноти. Для цього вони спритно використовували позички заснованого 1902 року позичково-ощадного товариства. Більшість селян, заборгу­вавши товариству, розраховувати на його допомогу не могла, і десятки сімей продали свої наділи куркулям, залишили Попівку, переселившись хто куди. 15 куркуль­ських господарств одержали у відруби кращу землю і вийшли на хутори.

Напередодні першої світової війни в Попівці налічувалося 1225 дворів, прожи­вало 11,2 тис. чоловік. Вона простяглась на 20 км з лишком вздовж річки Берди і, як і півстоліття тому, забудовувалася будь-як. Тут діяли шинки й десятки винних крамниць, але приміщення лікарні чи фельдшерського пункту не було, лікар, фельд­шер і акушерка, які з 1914 року проживали в селі, мусили приймати хворих на влас­них квартирах.

Повільно розвивалася народна освіта. Друге земське однокласне початкове учи­лище відкрилося в Попівці 1875 року, а наступного року — таке ж третє училище. В цих трьох школах до початку XX ст. навчалось щороку близько 220 учнів, з них тільки шоста частина дівчаток. Ще через чверть віку після відкриття третього по­чало діяти четверте, а з 1908 року — п'яте земські однокласні училища. 1901 року відкрилася церковнопарафіяльна школа на 60 дітей, а 1905 року — школа грамоти для 40 дівчат. У всіх цих школах у 1910/11 навчальному році вчилося близько 700 дітей, тобто лише четверта частина дітей шкільного віку. Через відсутність одягу, взуття у бідноти, а також через те, що дитячі руки потрібні були у домашньому гос­подарстві, навчальний рік закінчила тільки сьома частина учнів, у т. ч. 7 дівчаток. 105 дітям було відмовлено у прийнятті до школи за браком місць. Усі шкільні при­міщення являли собою сяк-так пристосовані до навчання селянські хати — тісні, темні, вогкі й холодні.

Лютнева буржуазно-демократична революція нічого не дала знедоленому се­лянству, і воно швидко зневірилось у багатомовних обіцянках Тимчасового уряду. Обрана весною 1917 року Попівська волосна Рада селянських депутатів створила земельний комітет, але куркулі, що верховодили у волосній управі, не допустили справедливого переділу землі. 17—19 вересня 1917 року в Бердянську проходив 2-й повітовий з'їзд Рад, який не виявив довір'я Тимчасовому уряду. В його роботі взяли участь делегати і від Попівки. Проте рішучого перелому ще не відбулося, Рада зайняла вичікувальну позицію.

Після перемоги Жовтневої революції в Петрограді, в Попівці переобрано волосну Раду селянських депутатів, яка розпустила волосну управу, створила новий земель­ний комітет, доручивши йому взяти на облік землю, тягло і реманент куркулів з тим, щоб вилучити надлишки їх і передати бідноті. На початку квітня 1918 року селяни Попівки разом з червоноармійськими частинами створювали оборонну лінію на річці Берді проти кайзерівських окупантів, які намагалися захопити Донбас. Наприкінці квітня австро-німецькі загарбники захопили село. Під виглядом стягнення контри­буції вони грабували селян, відбираючи в них хліб і сало, худобу, птицю та інше збіжжя. У листопаді того ж року окупанти покинули село.

У Попівці виник волосний ревком, який налагодив самооборону села і організу­вав продовольчу допомогу бідняцьким сім'ям. Але на початку січня 1919 року село захопили білогвардійські частини денікінського генерала Тілло. Їх спроба провести мобілізацію селян до білої армії провалилася,— і молоді хлопці й літні селяни хо­валися в сусідньому Кам'янському лісі. Визволили село від білогвардійців 15 бе­резня 1919 року частини 3-ї бригади Задніпровської дивізії.

У червні 1919 року село захопили денікінці. Вони пограбували його й вирушили далі до центральних районів України. А незабаром тут уже господарювали махнов­ці, які в тилу у білогвардійців створили «повстанські» загони, що «рятували» селян від уцілілої курки та шматка хліба. Розбиті денікінські війська, відкочуючись на південь, знову закріпились у селі. Червоноармійські частини з кінної групи Примакова 7 січня 1920 року визволили село. Через два дні відновилася діяльність волос­ного ревкому, до складу якого були обрані Д. Д. Саєнко, М. Г. Ванярха, В. І. Білоцицький і С. П. Марочко. Почали діяти земельний, продовольчий та інші відділи ревкому .Велику увагу приділив ревком організації вступу добровольців до лав Червоної Армії, збиранню продовольства та фуражу для її частин, організації до­помоги робітникам Донбасу і голодуючим міст півночі країни, розв'язанню земель­ного питання, підготовці й проведенню весняної сівби.

З червня 1920 року на підступах до Попівки тривалий час точилися бої червоно- армійських частин 42-ї стрілецької дивізії 13-ї армії з наступаючими врангелівськи- ми військами. Білогвардійцям вдалось захопити село лише у вересні 1920 року. Та бої тут не припинялися. 12—14 жовтня частини 5-ї Кубанської кавалерійської дивізії під час рейду по тилах врангелівців завдавали їм нищівних ударів, зокрема, в районі села. Остаточно визволили Попівку частини 2-ї Донської стрілецької ди­візії 25 жовтня 1920 року.