Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

Внаслідок зростання населення продовжувалось дроблення селянських наді­лів, і вже на нотатку XX ст. в середньому на наявну душу чоловічої статі припа­дало тільки 2,34 десятини. Але для того, щоб прохарчуватися, треба було мати що­найменше по 2 десятини землі на кожного члена сім'ї. Фактично же переважна біль­шість селян мала лише півтори десятини на душу.

Безземелля і малоземелля, жорстокий визиск і політичне безправ'я породжу­вали серед трудящих незадоволення існуючим ладом. Могутня

Виступи селян сусідніх сіл Іванівки, Верхнього та Нижнього Рогачика, Кам'я­ної Балки, Благовіщенського, де були наприкінці 1905 року розгромлені великі поміщицькі економії, ще більше революціонізували верхньобілозерських селян. В селі почалися заворушення, але вони не переросли у відкритий виступ, бо царські сатрапи зібрали у волость багато військ і поліції. В січні 1907 року революційно настроєні селяни вчинили опір ескадрону драгунів, який прибув для арешту «не- благонадійних елементів». Проте спроба визволити заарештованих не вдалася — кіннота нагаями розігнала селян. У березні того ж року жителі Верхньої Білозерки відмовились дати підводи карателям для вивезення нової групи заарештованих односельців. Тоді сюди прибули викликані з Мелітополя поліцейські чини і піддали непокірних екзекуції. Вночі біля волосної управи зібрався великий натовп, вима­гаючи звільнення всіх заарештованих. Карателі розігнали його нагаями, а наступ­ного дня селян висікли різками.

Перша російська революція зазнала поразки, і земельне питання так й лиши­лося нерозв'язаним. У 1914 році в селі налічувалось 2,3 тис. дворів, в яких прожи­вало понад 18 тис. чоловік. Внаслідок здійснення столипінської аграрної реформи сталося дальше обезземелення основної маси селян. У 43 господарств зовсім не було землі, 383 двори мали від 1 до 5 деісятин і 615 — від 5 до 10. Отже, майже половина родин, які, як правило, складалися з 7—10 і більше чоловік, не могли прожити з власного господарства. У них не було ні достатньої кількості землі, ні засобів для її обробітку. З них 412 родин не мали не тільки тягла, а й взагалі ніякої худоби. Таким бідняцьким родинам не залишалося нічого іншого, як іти наймитувати. Се­ляни з 474 дворів майже цілий рік перебували за межами села на заробітках. Не в змозі звести кінці з кінцями, бідняки змушені були продавати свої ділянки кур­кулям, які платили лише по 100—120 крб. за десятину, тоді як її ринкова ціна до­сягала 500 карбованців.

Важко жилося сільській бідноті. Напівголодне існування, епідемічні захворю­вання спричинялися до великої смертності, особливо серед дітей. Протягом бага­тьох десятиріч жителі Верхньої Білозерки були позбавлені елементарної медичної допомоги. Лише на початку XX ст. земство відкрило тут дільничну амбулаторію й аптеку. Лікар, фельдшер, акушерка мали обслуговувати 17,3 тис. жителів.

Селяни були темні, неписьменні. Майже 40 років після заснування села в ньому не було жодної школи і тільки в 1845 році відкрито перше однокласне початкове училище, де навчалось 110 дітей заможних селян. За даними перепису 1884 року, лише восьма частина населення вміла читати і писати. У трьох початкових школах навчалося 250 дітей, в т. ч. 20 дівчаток. Шкільні приміщення дуже мало відповідали своєму призначенню: були холодними, тісними, з поганим освітленням, а одне з них знаходилось поряд з шинком. У такому стані освіта перебувала до початку XX ст., коли за настійною вимогою селян було відкрито кілька земських, церковнопарафі­яльних училищ та шкіл грамоти. 1907 року у Верхній Білозерці діяло вже 22 почат­кові школи різного типу, в яких 25 вчителів навчали 1268 дітей. Проте внаслідок матеріальних нестатків три чверті дітей не закінчували курсу навчання. Так, у 1914 році в 5 земських однокласних училищах з 226 учнів навчання закінчив З1.

З початком першої світової імперіалістичної війни, коли в армію забрали 50 проц. чоловіків і потреба в робочих руках набагато збільшилася, в школах майже не ли­шилося учнів.

Мобілізації працездатного чоловічого населення, реквізиції хліба і коней підір­вали селянські господарства. У 1915 році на 2666 дворів було лише 2830 робочих коней. Але майже 40 проц. тягла зосереджувалося у куркулів. Бідняцькі і серед­няцькі родини бідували. Серед трудящих селян наростало обурення ганебною анти­народною політикою царизму.

Після повалення самодержавства в лютому 1917 року до села почали поверта­тися фронтовики — ті, хто не хотів більше воювати за інтереси російських, фран­цузьких та англійських імперіалістів. У березні до Верхньої Білозерки прибули солдати Т. К. Шинкаренко, П. С. Окопний, О. І. Постіл, С. Чайка та інші. Біль­шовик Т. К. Шинкаренко згуртував навколо себе колишніх фронтовиків, які поши­рювали серед трудового селянства ленінські ідеї, захищали сільську бідноту від сваволі куркулів.