Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

перемогою трудящих селян. Створений у Пантеліївській общині села ревком очолив Т. К. Шинкаренко. Але незабаром ревком змушений був при­пинити свою діяльність і піти в підпілля, бо у квітні 1918 року село захопили австро-німецькі інтервенти, які хазяйнували в ньому півроку. Для боротьби проти них у вересні того ж року колишні матроси Чорноморського флоту К. А. Будков та А. Денисенко створили у Верхній Білозерці підпільний більшовицький осередок. Його члени організували мирські сходки у всіх чотирьох общинах, на яких закли­кали селян

На початку липня 1919 року денікінці захопили Верхню Білозерку. Рятуючись від карателів, які нишпорили по селу, вишукуючи і розстрілюючи радянських акти­вістів, чимало селян пішло в плавні. Вони повернулися звідти в перших числах січня 1920 року, коли частини 46-ї стрілецької радянської дивізії 14-ї армії визво­лили село від ворога.

У лютому 1920 року були обрані Вознесенівська, Хрестовоздвиженська та Пантеліївська сільські Ради. Поряд з ними діяв волосний ревком. Сільські органи Радянської вліади наділяли бідняків землею, конфіскованою у поміщиків Ульмара, Іваненка, а також у куркулів і церкви. Сім'ям червоноармійців і бідноті подава­лася допомога зерном, організовувалася супряга. Відновили роботу школи.

Та в червні 1920 року до села вдерлися врангелівці. Знов почалися розстріли, грабіж мирних жителів. Білогвардійці забрали у селян близько 1 тис. коней, понад 500 возів, 100 голів великої рогатої худоби, кілька сот овець. Та «христове воїнство» чорного барона Врангеля не довго «порядкувало» у Верхній Білозерці. У серпні— жовтні село кілька разів переходило з рук у руки. 26 жовтня 1920 року частини 16-ї кавалерійської радянської дивізії 2-ї Кінної армії перейшли в рішучий наступ від Дніпра на південь, в напрямі Верхньої Білозерки. Подолавши запеклий опір ворога, вони разом з частинами 88-ї бригади 30-ї стрілецької дивізії ЗО жовтня визво­лили Верхньобілозерську волость.

Після вигнання врангелівців в селі відновили діяльність партосередок і волос­ний ревком. У листопаді того ж року створено волосний і сільські (в кожній общині) комітети незаможних селян. Почалася боротьба за відбудову господарства, зруй­нованого в роки імперіалістичної і громадянської воєн. 1920 року було засіяно лише половину орних земель і зібрано зернових не більше 20 пудів з десятини. Радянським і партійним органам доводилося докладати багато зусиль, щоб організувати вико­нання продовольчої розверстки. Більшість селян усвідомлювала необхідність прод- розверстки і сумлінно здавала визначену кількість хліба державі. Куркулі та їх прибічники чинили шалений опір. Вони зробили замах на члена Вознесенівського сількомнезаму М. С. Причиського, вбили інспектора сільської робітничо-селянської інспекції Т. Шинкаренка. З допомогою трудящих селян, які без вагань стали на сторону Радянської влади, опір куркульства було зламано. До початку 1921 року продрозверстку в селі виконано повністю.

23 січня 1921 року в Верхній Білозерці відбулися вибори до сільських Рад — Ленінської, Луначарської та інших, а через 3 дні — до волосної Ради селянських депутатів. Її очолив голова ліквідованого волревкому М. Передерій. Ради продов­жували здійснення ленінського Декрету про землю. Було відібрано надлишки землі в куркулів і розподілено між бідняцькими родинами з розрахунку 2 десятини на кожного їдця. Але в селі ще залишилось 214 безземельних і малоземельних дво­рів. Тому волвиконком порушив клопотання перед повітовим ревкомом про нарізку селянам Верхньої Білозерки ще 3 тис. десятин землі. І селяни їх одержали. Навесні того ж року створили волосний посівний комітет, який організував збирання зерна та видачу бідноті насіннєвих позичок. В селі відкрився прокатний пункт, що мав кілька сівалок, плугів, букерів, борін. Членів КНС залучали до новостворених сільськогосподарських товариств — кооперативного і кредитного. Значну допомогу хліборобам у проведенні польових робіт подавали розквартировані в селі частини 30-ї Іркутської стрілецької дивізії. І все ж засіяно було разом з озимим клином не більше двох третин орної землі. Далася взнаки нестача посівного матеріалу, тягла й інвентаря. У 2730 дворів, що мали землю, було всього 2060 коней, з яких майже половина — нездатна до роботи, 252 плуги і 660 букерів. Для засіву полів не ви­стачило 15 тис. пудів ячменю та 10 тис. пудів картоплі.

Того ж року селян спіткало стихійне лихо. Від посухи загинуло 70 проц. ози­мини та 90 проц. ярих. Люди голодували. Важке становище ускладнювалося напа­дами на село махновських банд. Для відсічі їм волревком організував загін само­оборони з 60 чоловік. Разом з бійцями 30-ї Іркутської дивізії цей загін провів кіль­ка успішних бойових операцій проти махновців.

Одночасно йшла відчайдушна боротьба проти голоду. Її очолив волосний комі­тет допомоги голодуючим, створений з представників партосередку, Рад і комнеза­мів. Він запровадив надзвичайний продовольчий податок на куркулів, організував спеціальні групи, які вилучали у багатіїв зерно, а в церквах цінності, що обміню­валися на хліб. Для голодуючої бідноти було відкрито понад 10 їдалень та харчо-пунктів. Медичну допомогу виснаженим від голоду людям подавали лікар, 5 фельд­шерів.