Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область в складі УРСР

встановлено робітничий контроль, Ревком проводив облік усіх земель та реманенту, почав наділяти селян землею, а ро­бітників — городами (в с. Мунтау).

Радянська влада зміцнювалася з кожним днем. Але територію України вже топ­тали кайзерівські і цісарські солдати. Наприкінці квітня 1918 року частини австро-німецьких загарбників наблизилися до Молочанська. Вони швидко зламали опір слабо озброєного червоногвардійського загону і захопили селище. Червоногвардійцї з боями відходили у напрямі Бердянська. В одному з них до рук ворога потрапили М. Іржавський, О. Назаров, В. Швальбе й чимало інших радянських активістів. Всі вони зазнали тортур і знущань. Швальбе був розстріляний в колонії Тігенгаген. Іржавському та Назарову за допомогою друзів вдалося втекти. Частина членів ревкому пішла в підпілля, решта —

Колоністи-багатії з розкритими обіймами зустріли окупантів. Вони вика­зували комуністів, сім'ї червоноармійців, забирали у бідноти землю, яку вона одер­жала від Радянської влади, допомагали австрійському командуванню грабувати населення. 8 місяців знущалися окупанти та їх пособники з мирних жителів. Тільки у листопаді 1918 року австрійські війська залишили Молочанськ. Проте Радянську владу тут було відновлено лише на початку 1919 року, бо після від­ступу загарбників селище захопили петлюрівці.

З визволенням Молочанська частинами Червоної Армії б ньому створено ревком, який очолив місцевий вчитель І. Є. Володкович, а пізніше — М. Іржавський. У згуртуванні бідноти, боротьбі проти куркульства важливу роль відіграв комбід, організований наприкінці листопада. Ревком і комбід займалися вилученням лишків зерна у глитаїв і відправ­кою хліба голодуючим робітникам Москви і Петрограда. Продовжувалося наділення селян землею.

Та мирне будівництво було перерване наступом денікінських армій. З червня по грудень в селищі лютували загони білогвардійського генерала Дроздовського. Чимало жителів пішло до Червоної Армії. У боях проти денікінців особливо відзначився М. Л. Полонський, член більшовицької партії з 1917 року. Він командував 3-м Кримським полком 58-ї дивізії, що діяла на території Катеринославської і Тав­рійської губерній. Наприкінці грудня частини Червоної Армії вигнали білогвардій­ців з Молочанська. Але вже у червні 1920 року його захопив Донський корпус врангелівського генерала Абрамова. 29 жовтня після запеклих боїв частини 42-ї дивізії 13-ї радянської армії остаточно визволили селище від ворога.

Новостворений волосний ревком, головою якого став І. Багон, провів підготовку до виборів Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, яку обрано у січні наступного року. Рада, партійний осередок, а також щойно створені КНС і комсомольський осередок вирішували складні питання землевпорядкування, про­ведення весняних польових робіт, збирання продрозверстки. У куркулів було віді­брано лишки землі, тягла та реманенту і розподілено між трудівниками селища. Кожний член селянської родини одержав по 2 десятини землі, а робітникам нарізали городи. З великими труднощами засіяли значну частину землі. Але через посуху поля не вродили. Жителі голодували. їм видавали по чверть фунта хліба на день. Було відкрито кілька їдалень, селяни одержали позичку зерном. Для боротьби з черев­ним тифом та іншими хворобами, породженими голодом, волвиконком налагодив ро­боту лікарні на 50 ліжок з амбулаторією.

Незважаючи на тяжкий час, значна увага приділялася народній освіті. Крім загальноосвітніх початкових, у Молочанську працювали агрономічна, педагогічна і медична школи. Для дошкільнят створено два дитячі садки на 108 місць. Комсо­мольці відкрили робітничий і червоноармійський клуби.

Життя трудящих поступово нормалізувалося. У 1923 році хлібороби зібрали не­поганий врожай. Селянські господарства пішли вгору. Тепер можна було серйозно зайнятися промисловістю, яка в громадянську війну зовсім занепала. Відновило роботу одне з найстаріших молочанських підприємств — пивоварний завод, діяли кустарні майстерні. Проте кілька найбільших підприємств, зокрема завод Шредера, виявилися настільки зруйнованими, що не могло бути й мови про їх негайну відбу­дову. Завод Франца і Шредера, націоналізований ще 1918 року, тривалий час пере­бував на консервації і лише на початку 1927 року видав першу продукцію. Тоді на ньому працювало понад 200 робітників, У роки першої п'ятирічки завод освоїв виробництво тачанок, парокінних возів, таврійської брички тощо.

Колектив цього підприємства, яке з 1930 року називалося обозобудівним заво­дом ім. Лепсе, відзначався своєю організованістю і високою свідомістю. У роки колек­тивізації обозобудівники за ініціативою партійної організації подавали допомогу селянам навколишніх сіл. Навесні 1929 року бригади ковалів і слюсарів лагодили інвентар у с. Широкому Яру. На початку наступного року кілька робітників заводу в числі двадцятип'ятитисячників виїхали працювати на село. У гарячу пору сівби та жнив обозобудівники, передусім комуністи, комсомольці, всіляко допома­гали колгоспникам, конкретно втілюючи в життя ленінський заповіт — зміцнювати союз робітничого класу і селянства.

Авангардна роль комуністів заводу їм. Лепсе проявлялася всюди. Заводська парторганізація, яка 1934 року налічувала 29 членів і кандидатів у члени ВКП(б), багато уваги приділяла пропаганді технічних знань, освоєнню нової техніки, під­готовці кадрів, організації соціалістичного змагання. Протягом другої п'ятирічки підприємство, на якому вже працювало понад 1 тис. робітників, виробило продукції на 11,8 млн. карбованців.